Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Обом їм, розділеним більшою частиною королівства, було скрутно. Одначе Анрі витримав кризу й незабаром одужав. Ті думки про танок мерців, що обсідали його перед тяжкою хворобою, більш не повертались до нього. Про смерть герцога Гіза він говорив дуже стримано. «Я з самого початку знав, що панам Гізам таке діло не під силу і що вони не зможуть довести його до кінця, не наражаючи життя на небезпеку». Такий був його відгук на подію, і цим словам відповідала й його поведінка: вона стала ще обачливіша, а на думку багатьох аж занадто скромна. Невже він більш не хоче зробити цей рішучий хід — врятувати Валуа від ворогів, хай навіть доведеться пробиватись до нього через півкоролівства? Адже друзі знали Анрі як відчайдушного сміливця, і то в дрібніших справах. Чого ж ви, величносте, такий обережний у цій, великій?

Анрі відчував, що давні друзі не схвалюють його вагання. Найстаріші гугеноти, звиклі, як і їхні батьки, вмирати за віру, ті самі, що під Кутра стали на коліна й почали молитву, після якої було розгромлене королівське військо й поліг Жуайоз, — тепер невдоволено бурчали, хоча й не усвідомлювали як слід чому. Іти на допомогу католицькому королю — ось чого вони хотіли, дарма що не повірили б у те, якби їм сказати, і не признались би в такому бажанні. Та Анрі вважав, що треба дати цьому бажанню визріти як слід, отоді буде й нагода здійснити його. Так само стояла справа і у Валуа, як сповіщали Анрі. Сумний послідок свого роду покинув Блуа й знайшов нове пристановище в Турі, місті, що лежить на обох берегах Луари серед родючих ланів, у більш-менш спокійній середині його збунтованого королівства. Валуа мав надію перечекати там, поки достатня кількість його дворян згадає про свого короля. А тим часом останній його фаворит, Епернон, збирав для нього піхоту. Звичайно, могло вийти й так, що раніш його захоплять у полон вороги. Тверда надія була тільки на Наварру: чого він бариться? І водночас Валуа, для якого насилу-насилу збивають сяке-таке військо, думає:

«Я ж католицький король: чи не розбіжаться мої солдати, коли я закличу на поміч гугенота?»

А кузен Наварра теж думав: «Він покличе мене тоді, коли цього забажають його люди, раніше не можна. Але мене тягне до тебе всім серцем, Валуа». Ці думки він таїв від усіх, одначе тільки задля них першого березня покликав до себе свого Морнея. Було те в одному містечку, якого йому не довелося брати приступом: воно само відчинило перед ним браму. Анрі з Морнеєм ходили туди й сюди відкритою галереєю, в яку зазирало весняне сонце, й ніколи ще воно не здавалось їм таким оновленим і життєдайним.

— Щось змінилося, — сказав Анрі.— Тепер мене кличуть з усіх боків. Міста аж гризуться за те, котре має здатися мені першим. Чи ці люди показилися, чи, може, тут винна весна?

— Величносте, а може, вони xoчуть, щоб ви згаяли чимбільше часу?

— Навіщо вони мені так відразу? — спитав Анрі, і серце в нього забилося частіше: він-бо сам добре знав, яке діло не терпить зволікання, але в останню мить його взяв острах. Дуже довго, крок за кроком, у поті чола пробивався він до цієї мети. І ось її вже видно, можна рвонутись уперед і схопити, але він вагається, він нерішуче спинився, йому раптом забракло впевненості, завжди властивої йому досі. Щастя стає не таке очевидне, як гадалося, коли воно було ще далеко, а ти з головою грузнув у турботах. Принц крові, а на ногах налипла важка земля. Нехай говорить інший, нехай вирішує пан дю Плессі-Морней, нащо ж бо він такий доброчесний і мудрий?

— Величносте, вам не можна й двох місяців змарнувати на дрібнички, хай навіть приємні. Врятуйте Францію тепер, а то вона загине. З усіма силами, які лишень можете зібрати, вирушайте на Луару.

— Там же стоїть король, — відказав Анрі, й серце в нього тьохнуло.

— Саме через це.

— Я повинен напасти на нього, Морнею?

— Величносте, ви ж його друг, а він буде вашим другом після того, як десять його армій не змогли вас розбити.

— Невже десять, Морнею? Оце стільки зусиль, стільки надсади? І справді; а тепер у Валуа не зосталося жодної, і Ліга проковтне його живцем. Ви кажете, пане дю Плессі, що я повинен прийти йому на допомогу? Я б не від того. Треба буде подумати.

Наслідком цієї розмови було те, що Анрі захотів купити одне місто на своєму шляху, аби хоч трохи менше битися, поки йтиме через королівство; і це він, що сотні разів важив своїм життям, здобуваючи щось зовсім нікчемне. А тепер він мав здобути ціле королівство. Але йому не хотілося брати приступом мури, палити будинки й лишати на вулицях трупи: цього він і так має позаду аж забагато, як на короля, що ним він збирається стати. Він воліє купувати міста, що не здаються самі, а згодом купуватиме навіть цілі провінції, одначе спершу йому доведеться виграти ще багато боїв і постаріти, не скидаючи панцера. Бо його королівство навіть за гроші не схоче порозумнішати, навіть за гроші не погодиться, щоб його зробили багатим і сильним.

Отакі сумні істини носив у душі веселий Анрі, або Генріх, Наваррський — байдуже, усвідомлював він їх чи тільки невиразно відчував. Він, правда, був ще замолодий для них, але вже добре до них підготований. Яке щастя, що він мав коло себе Морнея, цю святу людину! Адже Морней, незважаючи на всю свою проникливість і на все лихе, що довелось йому зазнати в житті, не втрачає щирої й глибокої віри. Він вірить у силу слова, бо слово — від бога. Треба тільки зберегти його таким, яке воно вийшло з уст господніх: ясним та істинним, і тоді його дія буде несхибна. І тому Морней від імені свого короля склав відозву до всього королівства про те, що між французами повинна запанувати згода й одностайність.

Він питав: чого ж досягнуто всіма оцими негідними війнами, всіма насильствами, що відібрали життя мільйонові