Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

коли так, то все їхнє життя — процес пізнання самих себе, на відміну від нас, дітей фортуни, чиє життя — процес становлення того, чим нас робить талан». Не варто надавати надто великого значення розмовам про «талан», бо Уоррен знає, що людина соціально зумовлена; і навіть Берден (а він же не завжди лише друге «я» автора) колись бачив перед собою вайлуватого селюка, а нині служить йому ж таки — губернаторові, Хазяїну — і не міг не помітити, що від одного до другого Віллі пройшов якийсь шлях. А ось на що варто звернути увагу, то це на те, що життя Віллі — «процес пізнання самого себе», або, іншими словами, що воно протистоїть змісту й меті звичайної буржуазної кар’єри.

«…Гроші мене не цікавлять,— каже Берден матері.— Аніскілечки. І Віллі вони не цікавлять…— А що ж тоді його цікавить? — Його цікавить сам Віллі. Дуже просто й безпосередньо. А коли хтось зацікавлений собою дуже просто й безпосередньо, так, як зацікавлений собою Віллі, то він, вважай, що геній. Гроші цікавлять лише таких недолугих людців, як містер Петтон».

Вдовольняючи цю невтоленну зацікавленість власною особою, деякі диктатори зводили собі пам’ятники з граніту та бронзи — незчисленні, громіздкі, величаві. Віллі прагне зовсім не такого пам’ятника. Він прагне спорудити найкращу в світі лікарню, якою кожен житель штату зможе користуватися безплатно. «Не з добродійництва,— кидає він у натовп слухачів.— А по праву. Бо це ваше право. Ви чуєте? Це ваше право!» І натовп реве від захвату. Адже, крім лікарні, він обіцяє школи, забезпечення старих і немічних, звільнення бідняків від тягаря податків і посилене оподаткування багатіїв. Тут чимало соціальної демагогії. Але не тільки. Багато що з обіцяного губернатор Старк здійснив. І лікарню — головне своє дітище — збирався будувати всерйоз. Настільки всерйоз, що запросив очолити всю справу Адама Стентона — сина останнього губернатора-аристократа, хлопця з Берденового дитинства, свого ворога. І це не єдине, чим Старк ладен поступитися в ім’я лікарні.

У нього є теорія, згідно з якою добро доводиться робити із зла, бо, мовляв, більш його робити ні з чого. І він наймає зграю покидьків на чолі з Даффі (тим самим, що колись не розпізнав у ньому політика), щоб з їхньою допомогою тероризувати своїх супротивників, вести гру за правилами, запропонованими самими цими супротивниками,— з шантажем, з підкупом, з наклепами. Він глузує з Х’ю Міллера, колишнього генерального прокурора й свого сподвижника, який пішов у відставку, бо погребував бруднити руки. Але лікарню Старк хоче будувати чистими руками. Тому й не дозволяє віддати підряд на її будівництво Ларсонові — дуже важливій опорі своїх політичних суперників,— Ларсонові, що готовий продати їх за цей підряд.

Внаслідок усього цього загальний баланс діяльності губернатора Старка, на думку Бердена, прибутковий. Особливо коли згадати, в яку клоаку перетворили штат «чистоплюї» на зразок губернатора Стентона та судді Ірвіна. Безперечно, Берден — свідок далеко не безсторонній. І йому, крім усього іншого, в образі Віллі з різницькою сокирою в руках імпонує зневага до минулого, до історії, до традицій. Адже вона допомагає Берденові скинути з себе владу міфа про давній благословенний Південь, міфа, який осіняв їхнє з Анною і Адамом дитинство і в який і далі вірить Адам Стентон, «тому що він романтик і створив в уяві свою картину світу, а коли світ не відповідає цій картині, то ладен відцуратися від нього».

«Відцуратися» від світу — це не означає порвати з ним, це означає не рахуватися з ним, не брати до уваги наявну його реальність. У тім числі й отой бруд, оте зло, з яких Старк має намір ліпити добро. Адам Стентон — абсолютний ідеаліст і абсолютний мораліст, внутрішньо холодний і, по суті, байдужий до всього, крім свого символа віри. І Берден, по-своєму люблячи його, не приймає в ньому не тільки охоронця південної осібності, але й донкіхота, бо він донкіхот небезпечний, який застрелив Старка й тим привів до влади Даффі.

Берден називає Адама Стентона «людиною ідеї», а Старка — «людиною діла». Але це, мабуть, не зовсім точно. «Людина діла» у повному розумінні — це Малюк Даффі, дрібний політикан, який, проте, переграв Старка, вбив його рукою Адама й зайняв його губернаторське крісло. Переграв він «велику людину» не тому, що був розумніший, сміливіший, рішучіший, далекоглядніший, а лише в силу того, що не було в ньому нічого такого, що заважало б грі за правилами буржуазної кар’єри, бо він був тільки машиною, запрограмованою на таку гру, машиною, вільною від фанаберій на зразок будівництва чистої лікарні чистими руками. У повному розумінні слова «людина діла» і Гладун Ларсон. «У нього в жилах текла крижана вода,— характеризує його Берден.— Ніщо не могло дійняти його до живого — хоч ти його ображай, хоч лай, хоч души, хоч роби з його обличчя шніцель. Він був справжній ділок. Знав ціну всьому». Така «людина діла» — це абсолютна конформістська пристосовуваність і, отже, така собі внутрішня механістична цілісність, зумовлена тим, що особистість уже повністю заміщена соціальною роллю.

Отож виходить, що не Старк, а Даффі і Ларсон — цілковиті антиподи Адама Стентона. Вони протистоять йому, чистому «ідеалістові», як чисті «матеріалісти». Але, як це нерідко буває, обидві крайності сходяться, і точкою перетину служить знеосіблена чистота. Соціальна роль і роль асоціальна мають спільний знаменник: роль. А вона позбавляє індивіда його живої безпосередності. Лишається математичний знак.

Віллі Старк вміщений між цими двома полюсами. Однак обмежуваний ними простір живого, людського — величезний, на ньому вміщуються все добро і все зло, вся моральність і вся аморальність людського роду. Яке ж місце Старка? Відповідаючи на це запитання, критика різко розійшлася в думках. Виникли навіть свої «полюси»: для одних він — запеклий американський фашист, для інших — мало не предтеча рузвельтівського «нового курсу».

Прототипом цього образу став реальний губернатор Луїзіани, а згодом сенатор у Вашінгтоні Х’ю Лонг, методи правління якого Уоррен мав змогу спостерігати, коли, як уже згадувалось, викладав у Новому Орлеані. Лонг був постаттю щонайменше колоритною. Портрети, так чи так змальовані з нього, зустрічаються у півдесятку американських романів, у тім числі в «У нас це неможливо» С. Льюїса і в «Номері першому» Дж. Дос Пассоса. У них змальований з Лонга герой — фашист. Але вони йшли гарячими слідами Лонгової долі й загибелі, а Уоррен звернувся до цієї теми через добрий десяток років. Річ, звичайно, не в тому, що часова дистанція якось пом’якшила