Гі де Мопассан - Твори. Том 1

Довкола нього товпилася зацікавлена юрба. Дехто почав його розпитувати, проте Кловіс нічого не відповідав, мовби не чув або не розумів; зрештою, йому вже набридла ця тепер уже не потрібна цікавість, і він на все горло заспівав фальшивим пронизливим голосом якусь нескінченну пісню незрозумілою говіркою.

І юрба помалу розійшлася. Лише кілька дітлахів ще довго стояли і, колупаючи в носі, розглядали його.

Христіана дуже стомилась і пішла відпочити; Поль із Гонтраном гуляли в новому парку серед гостей. Раптом вони побачили групу акторів, що теж покинули старе казино, і, сподіваючись на більшу удачу, перейшли до нового, перспективнішого.

Панна Одлен, тепер вельми елегантна, гуляла з матір’ю, яка стала такою поважною. Добродій Птінівель з Водевіля, здавалося, впадав за цими дамами; їх супроводив пан Лапальм з Великого театру в Бордо, а йшли, розмовляючи з ним, музиканти — незмінні маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, флейтист Нуаро і контрабасист Нікорді.

Побачивши Поля з Гонтраном, Сен-Ландрі кинувся до них. Взимку він написав музичну п’єску, яку поставили в одному маленькому другорядному театрі; але газети відгукнулися про неї досить прихильно, і тепер він згорда говорив про Массне, Рейєра та Гуно.

Він привітно подав молодим людям обидві руки і одразу ж заходився розповідати про свої суперечки з оркестрантами, якими диригував.

— Так, мій любий, прибічникам старої школи кінець, кінець, кінець! Час мелодистів минуц, А цього((даіяк не хочуть зрозуміти.

Музика — мистецтво нове. Мелодія тут — не дитяче белькотіння. Вухо невігласа полюбило ритурнелі. Воно по-дитячому, по-дикунському тішилось ними. Додам, що юрбі, наївній публіці завжди подобатимуться простенькі пісенькі, арії. Це розвага завсідників кафешантанів.

Я зроблю ось таке порівняння, щоб ви краще мене зрозуміли. Око простолюдина приваблюють грубі кольори і яскраві картинки; око освіченого городянина, але не митця, тішать вигадливі тони й солодкі сюжети; а от митець з витонченим зором любить, розуміє, розрізняє невловні відтінки тону, таємничі акорди нюансів, яких інші не бачать.

Те саме в літературі: швейцари люблять пригодницькі романи, буржуа — зворушливі романи, а справжні знавці літератури люблять тільки високохудожні твори, недоступні розумінню звичайних людей.

Коли якийсь буржуа говорить зі мною про музику, мені хочеться його вбити. Якщо це буває в оперному театрі, я питаю його: «Ви можете сказати мені, сфальшувала чи ні третя скрипка в увертюрі третього акту?» — «Ні». — «Тоді мовчіть. У вас немає слуху. Людина, яка не чує одночасно всього оркестру і кожного інструмента окремо, — не музикант, вона не має слуху. От і все! До побачення!»

Він крутнувся на каблуку і вів далі:

— Для митця вся музика — в акорді. Ах, любий, є акорди, від яких я божеволію, вони проймають моє тіло хвилею невимовного щастя. Тепер слух у мене такий тонкий, такий досконалий, що мені вже починають подобатись навіть деякі фальшиві акорди, бо витонченість смаку у знавців інколи доходить до викривлення. Я стаю ніби розпусником, шукаючи незвичайних слухових відчуттів! Так, друзі мої, деякі фальшиві ноти — це втіха! Це насолода! Глибока й порочна насолода! Вони хвилюють, збуджують нерви, лоскочуть вуха… О, це так лоскоче вуха… так лоскоче!..

Захоплено потираючи руки, він заспівав:

— Ви почуєте мою оперу, мою оперу, мою оперу. Ви почуєте мою оперу.

Гонтран спитав:

— Ви пишете оперу?

— Так, уже кінчаю.

Тут пролунав владний голос Петрюса Мартеля:

— Зрозуміли? Отже, домовились: жовта ракета, і ви починаєте!

Він давав накази з приводу фейєрверка. Вони підступили до нього, і Мартель заходився пояснювати диспозицію, вказуючи простягнутою рукою, немовби погрожуючи ворожому флоту, на білі дерев’яні віхи, розставлені на горі, понад ярами, по той бік долини.

— Он звідти пускатимуть. Я велів фейєрверкерові, щоб був на місці о пів на дев’яту. Тільки-но закінчиться вистава, я дам звідси сигнал жовтою ракетою, і він запалить першу фігуру.

Підступив маркіз.

— Піду вип’ю склянку води, — мовив він.

Поль та Гонтран рушили разом з ним униз. Підходячи до лікарні, вони побачили, що туди заходить старий Кловіс; його підтримували двоє Оріолів, позаду йшли Андермат і лікар; страдницьки кривлячись, каліка ледве тягнув ноги.

— Зайдімо, — сказав Гонтран. — Це буде цікаво.

Каліку вмостили в крісло, і Андермат сказав:

— Ось що я пропоную вам, старий шахраю. Ви прийматимете по дві ванни щодня і негайно почнете одужувати. А як тільки підете — одержите двісті франків зразу.

Паралітик застогнав:-

— Мої ноги — як жаліжо, добродію.

Андермат спинив його і озвався знову:

— Слухайте ж… Ви одержуватимете ще по двісті франків щороку, аж до смерті… розумієте — до самої смерті, якщо весь час відчуватимете цілющий вплив нашої води.

Старий вагався. Одужання надовго суперечило всім його життєвим планам.

Він непевно спитав:

— А коли… коли вона буде жачинена… ваша лавочка… а мене жнову шхопить… я ж не жможу… вона ж буде жакрита… ваша вода…

Доктор Латон перервав його, звернувшись до Андермата:

— Чудово!.. Чудово!.. Ми лікуватимем його щороку… Це навіть краще: доказ того, що лікуваться треба щороку, аби хвороба не повернулася. Чудово. Отже, вирішено! *

Але старий знову почав:

— На чей раж трудно буде, дорогі панове. Ноги у мене — як жаліжо, як шправжнє жаліжо…

Докторові майнула нова думка.

— Якщо я проведу з ним кілька сеансів сидячої ходь-

би, — сказав він, — то це дуже підсилить вплив води. Треба спробувати.

— Чудова думка, — відповів Андермат і додав: — А тепер, дядьку Кловісе, ідіть собі й не забувайте наших умов.

Старий подибав, не перестаючи стогнати.

Настав вечір, а всі члени правління Монт-Оріоля пішли обідати, бо о пів на восьму починалась театральна вистава.

Вона мала відбутись у великій залі нового казино, де могло вміститись тисячу чоловік.

Глядачі, які не мали нумерованих місць, почали сходитись уже о сьомій годині.

О пів на восьму в залі було повно людей, і завіса піднялася. Спочатку показали водевіль на дві дії, а потім оперету Сен-Ландрі, яку виконували співаки, запрошені задля цього з Віші.

Христіана, сидячи в першому ряді між батьком та чоловіком, мучилась від духоти і весь час повторювала:

—' Я більше не можу! Не можу!

Коли закінчився водевіль і почалась оперета, вона мало не зомліла й сказала чоловікові:

— Любий Вілю, я піду. Я задихаюсь!

Банкір був просто в відчаї. Йому дуже хотілося, щоб свято з початку й до кінця пройшло без заминки.

Він відповів:

— Доклади всіх сил і потерпи. Благаю тебе!.. Якщо ти підеш, усе буде зіпсовано. Тобі ж доведеться пройти через усю залу.

Але Гонтран, що сидів з Полем за ними, почув її слова. Він