Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Напруження та невизначеність, що витали в повітрі, як дим від згасаючої свічки, ставали все більш вловимими. Я навіть спиною відчувала, як Ред нервує. Кинула через плече на нього швидкий позирк — мій супутник був напружений, наче струна, а його очі метушливо сканували приміщення.

— Не панікуй, — твердо мовила я, намагаючись зберегти спокій та приховати занепокоєння. — Ти ж сам казав, що паніка страшніша за Е-вірус... Виберемося!

Ред нічого не відповів, а я потягла на полиці чорну папку, і стелаж повільно почав закривати вхід у Архів.

Очі після довгого перебування у напівтемряві вже потроху адаптувалися до нового спектра світла в кабінеті «міс Піґґі». Я повернулась та зловила погляд Реда — він дивився на мене з насторогою, а блакитне світло опромінювало його обличчя, роблячи мертвецько-блідим та майже надзвичайно красивим.

— Якщо ця сирена дійсно по наші душі, то ті, хто нас шукають, навряд прийдуть сюди. Бо такої наглості вони точно не від кого не очікують, — зухвало реготнула я, підморгнувши блідому красеню, силкуючись розрядити обстановку.

Саме в цей момент він передав мені ліхтарик, який щойно перестав світити: чи то нарешті Ред вимкнув його, чи то вже сіли батарейки. Ледь торкнулась його пальців, які виявились холодними та трохи тремтіли. Ред не казав нічого, але його вираз обличчя говорив сам за себе — він вірить мені, проте нерви вже на межі.

— І що пропануєш робити тепер? — у його голосі почулися дивні вібрації — нотки хвилювання та роздратування притрушені втомою. — Треба повернути ключ у комірчину?

— Не впевнена, що треба витрачати час на такі дрібниці, крім того зараз це навряд чи вдасться... Краще зроблю це завтра, — поклала ліхтарики назад у нижню шухляду величезного стола «міс Піґґі». Мій рух наче й був рішучим, але в серці я відчувала сумніви та тривогу.

Напруження ще більше посилилось, коли звук сирени знов пронизав тишу. В животі неприємно замлоїло. Сирена виливала свій гострий звук, який проникав у кожну клітину тіла, відбивався від стін і стелі та пульсував загрозою, створюючи враження, що він живий.

Ред вп’явся в мене поглядом, його очі були вкриті тонкою плівкою напруги, наче він чекає на якусь мою наступну божевільну пропозицію.

— Слухай, є один спосіб вибратися звідси... — промовила я підіймаючись. Сирена продовжувала тривожно завивати, і мені дуже хотілось затулити вуха, однак я не дозволила собі це зробити. — На цьому поверсі є така саме комірчина, — продовжила невпевнено, — як і схованка «міс Піґґі» на другому, але в цій дійсно зберігаються швабри та миючі засоби, — проковтнула. Ред уважно слухав мене, жоден нерв на його обличчі не смикнувся. — В кінці цього приміщення є вікно, яке можна відчинити зсередини. Я один раз користувалася ним. Але...

— Але? — Ред звів брови.

— Пожежних сходів там немає, доведеться стрибати, — пояснила, пригадуючи, як ми вже стикалися з чимось подібним у минулому. — І якщо добре подумати, третій поверх — це не дуже високо... чи не так? Та й ми ж проходили підготовку, тому будемо імпровізувати, — зухвало підморгнула я, знову силкуючись приховати своє занепокоєння.

— Як скажеш, — пролунала суха відповідальність Реда.

«Добре, що він не сперечається, бо зараз ми мусимо діяти разом, як команда... І, можливо, цей момент — вирішальний для нас обох... Я вірю в нас, в нашу здатність вибратися звідси... Бо надія — це все... що залишилось...»

Ми обмінялися сторожкими поглядами, далебі в погляді Реда було щось таке, що змусило мене відчути, як глибоко в грудях, немов з маленького зернятка, зароджується впевненість... Відчула дивовижний приплив хоробрості, вхопилась за це почуття, змушуючи розростися в душі... І хоча сирена продовжувала виводити свою тужливу пісню, ніби всіма силами намагаючись знову вселити в нас страх та тривогу, я була цілком упевнена, що ми з Редом готові ризикнути, щоб вибратися з цієї пастки.

 

***
 

Довгий напівтемний коридор розтягнувся перед нами, коли ми обережно навшпиньках вийшли з кабінету «міс Піґґі». Звук сирени став трохи тихішим, після того, як Ред зачинив двері. Не розмовляючи та не озираючись по сторонах, ми тихою ходою попрямували у той бік, звідки прийшли.

Коли двері в кінці коридори набули вже чіткого обрису, і я навіть дозволила собі відчути полегшення — вони раптом з гуркотом розчахнулись, і перед нами виник здоровенний Охоронець. Потім ще один, і ще один...  Врешті решт чотири Охоронці виставилися перед нами, мов живі стіни, перекриваючи шлях.

— От дідько! — вигукнула голосно я. Всередині все похололо, серце тьохнуло. Рішення прийшло миттєво — шпарко схопивши Реда за руку, потягнула за собою в іншому напрямку. — Ходу! Ходу! Ходу! — заволала щосили.

  Не було часу озиратися — запах страху та адреналіну, що висів у повітрі, солодкуватий та гострий, надавав відчуття животворної сили та підштовхував нас уперед. Ми бігли вітром, звук кроків вібрував у вухах, ритмічно й нервово, наче струни напруженого музичного інструменту. Позаду лунали вигуки Охоронців на кшталт «зупиніться негайно», які зливалися зі звуками сирени, створюючи нервовий симфонічний фон.

На якусь мить я зосередилася на теплій та міцній долоні Реда, яка зараз стала моєю опорою. Відчула його визначеність та рішучість, і це одразу дало мені віру в те, що ми зможемо вибратися звідси.

Ми майже досягли дверей в протилежному кінці коридору, коли раптом, ніби нізвідки, перед нами виникли одразу дві масивні фігури — Охоронці. Я нервово йойкнула, зустрічаючись з холодними та безжальними очима одного з Дорослих, миттю відчувши, що розпочинається «битва на життя та смерть». Моє серце збилося з ритму, а потім, наче зробивши перекид, почало шалено калатати у грудях, ніби силкуючись вирватися назовні.

Звук сирени, що журливо завив здалеку, прошив тіло до кісток. Часу було обмаль, і я знала, що треба діяти... Дмухнула щодуху назад, рвучко потягнувши Реда за собою, але його вже встиг схопити один із Охоронців. Хлопець, силкуючись вирватися зі сталевих лещат Дорослого, щосили смикнувся убік, відпускаючи мою руку.