Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Як гадаєш, хто зробив цей звіт? І навіщо він тут? — запитала я через деякий час, з-під бров поглянувши на Реда. — Навіщо він «міс Піґґі»?

— Інколи ігри Дорослих складно прорахувати. Їх рухає не те, що й нами, — загадково відповів він, і я відчула себе ще більш загубленою у складному лабіринті невідомості, в якому блукаю все життя, а особливо останні декілька днів.

— І що ж рухає нами? — мій голос розгублено здригнувся.

— Свобода, незалежність, — Ред вимовив це майже шепотом, але з такою впевненою рішучістю, наче це було офіційне гасло усіх підлітків.

— А Дорослими?

— Бажання заволодіти Всесвітом, — він скосився на мене, явно перевіряючи мою реакцію. Не знаю, що він побачив у моїх очах, але тиша, що запанувала між нами, була як задушливий покрив, який, здавалося, тисне всією вагою наших невимовлених страхів. Ред перший порушив мовчання, звернувшись до мене з втомленою, але рішучою пропозицією: — Лацно, нам треба повертатися. Ти ледь тримаєшся на ногах, та й я теж трохи втомився сьогодні, а шлях назад складний.

І дійсно після його слів я відчувала, як кожен м'яз мого тіла просить про відпочинок, тому просто мовчки кивнула.

— До речі, чи ти не знаєш іншого шляху? Не через дах..? Як ти повернулась минулого разу? — запитав Ред, поглядаючи на мене з цікавістю.

— Я не повернулась, — відповіла коротко, уникаючи його погляду.

— Тобто? — здивування в голосі Реда змусило мене звести на нього очі.

— Мене спіймали на цьому поверсі Охоронці, — тяжко зітхнула, згадуючи той момент з гіркотою у серці.

— А де тоді була «міс Піґґі», що ти наважилась на таке «божевілля»? — Ред не міг стримати здивування.

— В Кулі, на засіданні, — я навіть не намагалась приховати легку іронію у голосі. — Тоді здавалось, що я якраз встигну дістати потрібну інформацію, поки вона зайнята.

— Тобто вона була в Колонії? — брови Реда поповзли на лоба. — І після того разу, ти знов наважилась це повторити? От дідько! Ріко, а ти відчайдушна! — вигукнув схвильовано він, однозначно  враженим моєю сміливістю.

— Та все буде добре, — зухвало відказала я. — Ебба запевнила, що... — не встигла закінчити фразу, як раптом роздався якийсь дивний різкий віддалений звук.

— Це що? — Ред зиркнув на вихід з Архіву, намагаючись визначити джерело. Я,  прислухаючись, знизала розгублено плечима. — Треба швидко забиратися звідси! — вигукнув він, склавши звіт у конверт, та запхнув його собі за пазуху.

— Реде, це погана ідея! Навіщо він тобі? Якщо «міс Піґґі» дізнається...

— Не дізнається! — заперечив хлопець, закривши досьє «міс Піґґі». — Думаю, цей звіт — не її улюблена казка на ніч, а я потім все поверну, — він поставив папку на полицю, звідки ми її взяли. — А для мене це докази, Ріко, — повертаючись до мене, тицьнув собі у груди. — Хочу притиснути батька… Хай відповість на мої запитання! Щоб його чорти побрали! — раптом Ред осікся та змінився в обличчі, і я зрозуміла, що почула щось зайве.

— Тобто ви з ним спілкуєтесь? Як? — запитала суворо, прижмурюючи очі. — У Колонії є зв'язок... з Містом? Щось крім монорейки, так? Телефон? Відеозв'язок? Я про таке читала в...

Ззовні знову почувся якийсь дивний звук, ніби віддалений гуркіт грому, що розривав тишу ночі. Ми одночасно здригнулися з Редом, потім на мить насторожено прислухались.

— Ми колись вивчали про сухі грози в пустелі... Як думаєш, це воно? — схвильовано запитав хлопець, порушивши тишу — глибокі зморшки на чолі і напружений погляд видавали його сильне занепокоєння. Але на мене це не подіяло — я знала, що Ред знову намагаються вислизнути  з пастки, в яку сам себе загнав. Взявшись у боки, я простромила його підкреслено суворим поглядом, а потім іронічно посміхнулась, витримуючи ефектну павзу.

— Блискуче, Реде, але ні! — вщипнула я, докірливо хитаючи головою.

Мій супутник тяжко зітхнув. У цю мить знов почувся той дивний звук. Ред метнув погляд на вихід і проговорив швидко, його очі палахкотіли від терміновості:

— Лацно, давай я розповім тобі все що знаю, але не зараз, не тут.

— В Кулі! Сьогодні! Коли повернемось! — я вимовила це з невимушеною рішучістю, немов  сама себе переконувала. — І постарайся не ходити околяса, — уїдливо додала наприкінці.

— Лацно, в Кулі, сьогодні, обіцяю, — Ред кивнув. Ми дивились одне на одного не виказуючи ні страху, ні виклику. Ба більше, ми обидва знали, що це було більше, ніж просто слова.

Коли ми вийшли з Архіву, то звуки, що йшли ззовні, стали голоснішими, наповнюючи повітря тривожною вібрацією.

— Що це в біса таке? — Ред озирнувся навколо, намагаючись локалізувати джерело.

— Сирена! — я впевнено визначила звук, який ставав все ближчим і гучнішим.

— Сирена? — подив Реда був справжній — відчула, що зараз він не намагається мене відволікти, що він дійсно збентежений. — Навіщо? Щось сталося? Чи вони когось шукають? — запитав, підвищуючи голос, але, мабуть, вже здогадуючись про відповідь.

— А ти спробуй вгадати з трьох разів, Казкарю! — я поглянула на хлопця з незворушним виразом обличчя, складаючи руки на грудях і розуміючи наскільки серйозною стала ситуація.