Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Я знаю, що вакцинація діє лише у певному віці, — порушуючи тишу, знов обережно промовила я. — Щоб мати шанс...

«Щоб Е-вірус не мутував… Щоб не перетворитись на овоч… Щоб вижити…»

Ред злегка поморщився та кивнув головою, явно розуміючи, про що я намагаюся його сказати.

— В моєму випадку ніяких інших шансів вже немає, Ріко. Є лише один — навічне безпліддя. Та невідомість.

«Ох, він це про що? Про дітей? Дивно… Я у цій ситуації просто хотіла би вижити… Бо діти… Навіщо їх взагалі народжувати в цей світ? Щоб вони мучилися так же, як ми? Стали воїнами на чужій війні? Чи повіями для задоволення багатих покидьків? Чи стерильними інкубаторами для нового покоління таких же приречених? Навіщо? Я зараз навіть не хочу про таке думати! Для мене у цьому питанні зараз важливо лише одне: чи Ред житиме? Бо я не хочу й не можу його втратити…»

Відчуття було таке, наче земля під ногами поступово віддаляється... Але я не могла дозволити собі здатися. Тільки не зараз. Ред був мені не байдужий, занадто небайдужий, тому я чіплялась за будь-які крихти надії.

— Тобто ти все одно пройдеш вакцинацію? Ліки від Е-вірусу подіють? Вірус не мутує в тобі?

Він невпевнено хитнув головою.

— Вірогідність, що не мутує, 50/50, безпліддя — 100%. А інших шансів, кажу же, я вже не маю, — сумно посміхнувся. — Бо вибору він мені не дав, — це прозвучало занадто спустошено.

«Дивний він… Невже Ред дійсно хотів би мати власну дитину? Гм… Мабуть, я чогось не розумію… Але…»

— Поки ще маєш! — несподівано вирвалося в мене. — Якщо тебе не привили ще, то... ти не безплідний. Як то кажуть: на війні всі засоби згодяться! Ти можеш спробувати…

— Це не варіант, Ріко! — куточки його вуст ворухнулися, затим він похитав головою і опустив очі. — Я можу нашкодити й матері, й дитині, невже ти не розумієш? Навіть штучно… Хоч зараз, хоч потім… Тим більше, якщо б батько хотів, то точно вже  подбав би про це. Надав би мені таку можливість… Але, ймовірно, в нього щодо мене інші грандіозні плани, — гірка іронія Реда краяла мені серце.

Я перевела погляд на папку. Не хотілось тиснути на нього, але мені потрібні були відповіді, щоб не потонути в своїх власних думках. А ще хотілося якось відволікти його.

— Чому ти був здивований, що ти номер два? Наче все з датами та номерами логічно...

— Бо я думав, що я перший. А тут виявляється... — замовк. — О, то ти теж простежила, що послідовність номерів зразків збігається з певною черговістю нашого віку? — нарешті у його голосі промайнули вогники зацікавленості.

Я агакнула й додала:

— Але я не можу зрозуміти одне — де тут можу втиснутися я? Якщо, звичайно, я... — затнулася. — Бо я ж молодша за Бетті й Кейла, але старша за Патріка...

— Думаєш, з твоєю датою теж... бардак? — врешті ліхтарик Реда ковзнув по приміщенню.

— Ні, вона написана правильно. Я пам'ятаю. Але давай все одно пошукаємо... Я вже ні в чому не впевнена.

Ред кивнув головою, явно вирішивши не здаватися, а боротися далі, незважаючи на всі труднощі. Неквапливо підвівся, і ми почали шукати моє досьє.

— Цікаво, хто перший зразок? І де знаходиться людина, середнього віку між мною та Тісом? — мовив Ред, повільно освітлюючи ліхтариком стелажі. — І я все ще не розумію, чому немає досьє Ебби? Ми ж наче все вже передивились тут… І ти була права, його ніде немає. — Він на секунду замовк, а потім задумливо запитав: — По логіці вона повинна бути зразком №7, чи не так?

Я не відповіла, бо зависла, замислившись.

— Ріко!

— Я тільки зараз зрозуміла, що Тіс... — видихнула розгублено. — Він такий самий, як ви! Але що в нього за здатність? Він ніби звичайний... Такий як завжди...

— У мене є одне припущення, — Ред замовк. Потім наблизився до дальнього стелажу й дістав якусь папку. — Його ця нечутливість до болю...

Я насторожилася.

— Гадаєш, що...

— Впевнений, — промовив беземоційно і різко завмер, втупившись у папку.

— Що там? — Я поспішила до Реда. — Що ти знайшов? — зазирнула до папки, яку він тримав. Там був жирним шрифтом надрукований номер «30-15». Потім моє справжнє ім'я: «Веріка Клоуд». Нижче дата народження та дата приїзду до Колонії — теж все правильно. А нижче та правіше якийсь дивний знак намальований від руки олівцем.

— Що це? Цього раніше не було! — здивувалася я.

— Знаєш, що це означає?

— Якийсь неправильний ікс? Я що — невідоме? — мій голос здригнувся, і я розгублено підняла очі на Реда.

Він похитав головою.

— Ні. Це знак «омікс». Я бачив такий колись в записах батька.

— І що він означає? — нічого вже не розуміла.

— Недогляд!

Я ошелешено дивилася на Реда.

— Це я... «недогляд»?

Він кивнув головою. В його очах не було здивування, він ніби знав це завжди. Моє сонячне сплетіння почало неприємно стягувати, пульс прискорився.

— Але... — не знала, що сказати. Мені взагалі було важко говорити. — Чому я «недогляд»? — ледь вичавила з себе.

— Ми це з'ясуємо! — слова Реда були чіткими, як відблиск сонця на льодовику, зараз вони віддзеркалювали його внутрішню силу, яка немов знову з’явилась в ньому. — Так само, як і те, чому мені змінили дату народження. Я обіцяю тобі, Ріко!

Я кивнула, дивлячись йому в очі... Смарагдові зі світлими цятками, наче яскраві зірочки на оксамитовому нічному небі. В них не було втоми та минулого відчаю, в них мерехтіли вогники впевненості та сили, які зараз дивним чином передались мені.

— Мені треба перевірити ще дещо. Зачекаєш? — трохи зібравшись, мовила я.

Тепер кивнув Ред.

— Авжеж!

Я знов взяла досьє Патріка. В обох графах, де повинні бути зазначені батьки, стояло «невідомо».

— Чому у Пата в графі «Батько» написано «невідомо»?  Це ж не правда, чи не так? — підняла я очі на Реда.

Хлопець зосереджено наморщив лоба.

— Тоді брат загримів би в іншу Колонію, але ж батькові було необхідно... Наче все ж логічно. В мене зазначено так само.