Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Шлях назад, на третій поверх, був несподівано спокійним. Кожен наш крок відгукувався ледь чутною луною у порожнечі коридору, а наші тіні танцювали на стінах дивні танці, створюючи неповторну атмосферу. Відчувалось, як повітря навколо наповнюється наелектризованістю очікування.

Ми піднялися сходами. Охоронців ніде не було, і я вирішила, що, либонь, вони вже сплять та бачать цікаві сни.

«Ото правильно! Навіщо даремно витрачати час і наш, і свій?» — іронічно посміхнулася я десь у думках.

А чесно кажучи, відсутність Охоронців додала мені сил, впевненості та надії, а ще майже містичного спокою. Бо ця тиша, що нас оточувала, була ніби благословенням на нашому шляху... Напевно, Ред відчував те саме, бо у його втомленому погляді нарешті з'явилась якась легкість, а коли я кидала на нього прудкі погляди, він кивав та всміхався куточками губ.

Ми рухалися з надзвичайною обережністю, буцімто боялися порушити всю цю крихку гармонію. Коли досягли третього поверху, я зупинилася на мить, щоб оглянути коридор.... Він виявився порожній. Кивнула Реду, мовляв, все чисто, і ми з ним обмінялися поглядами, у яких можна було відчути взаємне полегшення.

«Ет! Звісно, я все ще зла на нього... Але цей його погляд...»

Відчула, як струмок живильної надії знову влився в моє серце... З кожним кроком напруга з моїх плечей спадала, а дихання ставало рівнішим. Присутність Реда, його відважність та впевненість, безперечно, відкрили в мені «друге дихання» — втому я практично не відчувала, страх зник, а цікавість підсилилась. Я знала, що це все тимчасове, і у будь-яку мить, все може змінитися, але наразі цей момент легкості та свободи був для мене безцінний.

 

***
 

Кабінет «міс Піґґі» відчинився без зусиль, ніби сам запрошував нас увійти. Коли я переступила поріг, то відчула, як холодок огиди пробіг по спині. Простір був наповнений важким ароматом фальші та прихованої злоби, що змушував моє серце прискорити ритм. Масивний стіл з темного дерева домінував у центрі кімнати, наче трон зла, а холодні сірі стіни, позбавлені будь-яких прикрас, створювали відчуття безжалісної формальності, немов кожен, хто сюди входив, ставав частиною безособового механізму... Стелаж з чорними папками, який стояв біля дальньої стіни, був наче вартовий, що зберігає різні секрети та історії, які ніколи не мають права покинути ці стіни. Загалом вся атмосфера кімнати не залишала місця для тепла чи затишку, лише строгий порядок та контроль, що відчувався у кожному кутку, у кожному безмовному предметі, що знаходився тут. 

Блакитне світло від ламп, які обрамляли кімнату, створювало ілюзію холодної води, що оточувала мене навсібіч. Воно ще більше підсилювало відчуття ізоляції, ніби я опинилася в камері-одиначці, яка була наповнена крижаною водою. Мій дух, зараз важкий та пригнічений, повільно опускався, неначе камінь, що тоне у глибинах, а серце наповнювалося шаленою відразою до цього місця, де кожен квадратний сантиметр стін випромінював байдужість та холод, ніби льодовик, що не знає тепла сонця.

Ред стояв поруч, непохитний, як скеля серед бурхливого океану. Впевнена, що всередині нього теж вирували неприємно-відразливі відчуття від цього кабінету, але його вираз обличчя залишався спокійним та зосередженим. Я одночасно й пишалася, й заздрила самовладанню цього хлопця. Мабуть, він відчув мою тривожність і огиду, адже раптом, зосередивши на мені свій оксамитовий погляд, сказав:

— Ми тут ненадовго, пам'ятаєш? — його такі прості та легкі слова зараз були для мене вкрай важливими. А коли він ще й обережно торкнувся до моєї руки, це було наче якір, що тримає мене в реальності, нагадуючи, що цей момент скоро мине.

Але я різко та несподівано відсмикнула руку.

«Він знову намагається вплинути на мої емоції, а потім буде знущатися? Дідька лисого! Сама впораюсь!»

— Я знаю! — слова вирвалися з глибини, відгукуючись у приміщенні. — Не треба мене заспокоювати! — твердо додала я, але в серці відчувала тривогу, яку намагалася приховати за маскою рішучості. Потім, майже шепотом, додала: — Архів там, — та показала на стелаж, що мовчазно стояв за масивним столом «міс Піґґі».

Брови Реда піднялися в здивуванні.

— Декілька чорних папок — це весь Архів? — його слова лунали з ноткою невіри та подиву, але й з іскрою цікавості, що одразу ж з'явилася і в його погляді.

Я криво посміхнулася, насолоджуючись реакцією Реда та відчуваючи, як важливість моменту зростає, ніби ми стоїмо на порозі великого відкриття.

«Подивимось, що ти далі скажеш! Хе-хе!»

Моє серце гучно стукало в грудях, коли я підійшла до стелажу, а рука затремтіла, коли я обережно потягнула за одну з чорних папок... І ось, стелаж почав рухатися убік, неквапливо і таємничо, ніби відкриваючи вхід до іншого світу. Вираз обличчя Реда зараз був схожий на відкриту книгу, що, повторювала сторінку мого минулого здивування, коли я вперше стала перед лицем цієї ж таємниці... Він стояв непорушно, мов статуя, але його дивовижні смарагдові очі горіли вогниками цікавості та тривоги. Це виглядало так, наче Ред дивиться на двері в інший вимір, а наступний крок може бути кроком у безодню чи, навпаки, шляхом до чогось величного.

— Як ти про це дізналась? — його слова, вимовлені з невпевненістю, ледь пробилися крізь напруження, що відчувалося в повітрі.

— Методом тику, — відповіла я лукаво прижмурившись. — Радій, бо в мене минулого разу на це пішло багатенько часу, — з якимось дивним задоволенням промовила я. А затим, побачивши, як Ред незмигно витріщається на мене, весело засміялась, розрядивши атмосферу, додаючи до неї іскру легковажності та розсіюючи важкі емоції, що витали до цього моменту. Звісно, Ред не витримав і теж тихо розсміявся.

 

***
 

Архів нагадував забуту крипту, де кожен вдих був насичений вологою минулого. Відсутність вікон залишала його в обіймах вічної темряви, а у повітрі витав важкий запах плісняви та мускусу, який виходив від обкладинок зношених книг та папок. Високі стелажі, заповнені коробками, рівними рядами йшли кудись вглиб. Кожна коробка містила певний шматочок минулого, кожен документ був свідком якихось подій, кожна книга зберігала забуті слова… Деінде полиці були переповнені, архівні записи лежали одна на одній, створюючи лабіринт з паперу.