Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Решта меблів в комірчині були практичні та мінімалістичні. Але тут було також і те, що дуже пильно привертало мою увагу — шафа, що стояла паралельно до дальньої стіни, у дальньому лівому куті, і де «міс Піґґі» зберігала особисті речей та яка була замкнена на важкий навісний замок. Ключ від цього замка вона носила весь час при собі, і ніколи не розлучалась з ним. Хай їй грець!

На дальній стіні висіли декілька полиць, які «міс Піґґі» заповнила книгами з військової стратегії та історії, а ще й особистими записами з якимось незрозумілими підрахунками... Також у правому дальньому куті під стіною стояв великий старовинний годинник з дивним циферблатом та маятником. Але я ніколи не бачила, щоб цей годинник працював. Чи то він зламався, чи то «міс Піґґі» спеціально вимкнула його. Чому? Та біс її знає!

Перпендикулярно до лівої стіни комірчини, паралельно до шафи з величезним замком, стояла більш сучасна залізна шафа для зброї, що відкривалася за допомогою відбитку пальця. Там «міс Піґґі» навіщось зберігала різні пістолети та набої... Якось я бачила, як вона витягає один з старовинних пістолетів та цілиться у фотографію на столі... Після цього вона довго стояла на колінах перед цією ж фотографією та молила про пробачення. Дивна жахлива жінка!

Я протиснулася між шафою для зброї та стелажем з різноманітними побутовими речами, і швидко залізла по стелажу нагору. Там на передостанній полиці серед якихось старих фотографій у рамках, книг з пожовклими сторінками та різних інших старих незрозумілих речей знаходилась невеличка скринька, прикрашена інкрустацією... Саме в ній лежав наш заповітний ключ. 

«Гм... мені завжди було цікаво, як «міс Піґґі» дереться сюди?» — хихикнула я про себе.

— Алілуя! — сказала вголос, показуючи Редові ключ.

— Ти геніальна! І в цьому вся ти, Ріко! — щиро всміхнувся він. — Допомогти спуститися?

«А чому б ні? Вже не звикати!»

Я весело усміхнулася у відповідь та кивнула. Ред підійшов ближче та простягнув руки, і я обережно сповзла до його обіймів. Відчувши при цьому дивне дежавю...  і одночасно приємне тепло, яке йшло від його тіла. Ред акуратно опустив мене на підлогу, не прибираючи рук. Наші тіла були так близько, що я могла відчути кожен контур його фігури... Моє дихання пришвидшилось, а в животі відчувалося легке тремтіння, ніби метелики вирішили влаштувати святковий бал і станцювати свій власний «рок-н-рол» не тільки в животі, а десь вже нижче... Я підняла погляд на його обличчя, і наші очі зустрілися, переплітаючись у емоційному танці... Я завмерла, відчуваючи його тепло, його трохи важкий солодкий запах, биття його серця... Він був так близько... Навколо не було ніякої романтики — лише суворі стіни, холодне блакитне світло та старі пильні речі, але все ж...

— Знаєш, навіть якщо в мене колись і були романтично-непристойні думки щодо тебе, то навряд чи я уявляв би це тут, — зухвало посміхнувся Ред. Я миттю відскочила від нього як ошпарена. — Що таке, Ріко? — весело продовжив він. — Я ж сказав правду! Може, й сама спробуєш хоч раз?

Я відчула, як від його грайливого тону голосу та шалених вогняних бісиків в очах приємні мурашки розбігаються по шкірі. Я нервово проковтнула.

«Ну це вже ні! Я впораюся!»

Зібравши все своє самовладання та карбуючи кожне слово, я чітко  промовила:

— А якщо в мене й були взагалі колись думки про це місце, — обвела поглядом кімнату, — то навряд чи в них був ти!

«Це взагалі-то часткова правда — я в цій комірчині була рік тому і досі про неї не згадувала... Не те щоб...  Хоча... Та ні! Той що тепер ти на це скажеш, самовпевнений красеню?»

Ред лише весело розсміявся та захитав головою.

— Ріко, а ти зухвала!

Я гнівно зиркнула на нього.

— Що? Вважай, це компліментом! — лукаво посміхаючись додав він.

— Не задурюй мені голову! Я знаю, що означає «зухвала», і це точно не комплімент!

Ред знов засміявся, і я не розуміла «чому?».

— Нам вже час! — суворо промовила я.

Він кивнув головою і пішов до виходу, все ще весело посміхаючись. Я кинула останній погляд на фото в рамці, і потягла за мотузку, вимикаючи світло.