Володимир Бабула - Планета трьох сонць

широку протоку між континентами. — Карта ще не точна, спостереження ускладнюють хмари та туман. Але протоку знайдемо легко, бо вона розділяє два найбільші суходоли. Той, де зараз перебуває наша експедиція, ми назвали Новою Європою.

Гаразд. А як справи у Фратєва?

Хвилину тому він повідомив, що атомні реактори вже в «Ластівці». Там же і непошкоджені деталі електростанції. Лишається перенести до літака лабораторію, припаси — і можна стартувати.

Не минуло й години, як «Ластівка» була готова до старту. А ще через годину, облетівши навколо планети, щоб знизити швидкість тертям об атмосферу, вона опустилась у безіменній протоці, про яку згадував Мак-Гарді.

Повз круглі вікна ракетоплана промчало віяло водяних бризок. Через мить «Ластівка», сповільнюючи рух, уже спокійно пливла морем. Оранжеве сонце саме заходило. Хилилося до обрію також і жовте.

Нам пощастило! — вигукнув Фратєв, оглянувши узбережжя в бінокль. — Ми в гирлі ріки. Сподіваюсь, що це й є наша Надія.

Але коли «Ластівка» наблизилась до берега, Чан-су розчаровано похитав головою:

Бачите буруни? Ця ріка впадає в море, а не витікає з нього. Отже, це не Надія.

Вроцлавський, що виконував обов’язки головного пілота, дужче натиснув на педаль. Літак помчав уперед ще швидше, ледь торкаючись поплавками води.

Вже й друге сонце сховалося за щільною запоною туману, яка висіла низько над обрієм. День згасав у райдужному сяйві вечірньої заграви.

Вигляд узбережжя мінявся на очах. Стрімкоспадні скелі, піщані рівнини, порослі джунглями плоскогір’я. Перетворений на своєрідний катер, літак саме минав велику затоку, коли Мак-Гарді раптом подав знак:

Зупиніться, Вроцлавський! Тут, мабуть, і починається ріка Надія… — він увімкнув радіостанцію і сів перед мікрофоном. — Грубере, Краусе! Ми біля затоки, з якої витікає ріка в центральну частину континенту… Чуєте нас?

Чуємо! — пролунало з динаміка. — Праворуч — дикі хвилясті скелі?

Точно. А лівий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.

Авжеж. Приблизно за вісімсот метрів звідти знайдете широченну піщану мілину з пеньками дерев. Там лежала наша «Стріла». Пошукайте гарненько, — певно ж, лишились сліди, які приведуть до нас.

Хай тобі атомний вибух! — засміявся Фратєв. — Ми таки їх знайшли!

Ті вісімсот метрів, які лишились, «Ластівка» пройшла за кілька секунд. Але даремно всі напружували зір: ніде не було й сліду піщаної мілини з пеньками. Характер берега лишався увесь час однаковим: вузька прибережна смуга піску, а зразу ж за нею — густі хащі.

Мабуть, це не тут, — сказав Мак-Гарді. — Попливемо далі.

Постривайте! — махнув рукою Фратєв. — На березі щось блищить.

Вроцлавський скерував туди літак. Поплавки «Ластівки» торкнулись мілини.

Хай я провалюсь на двадцять метрів під землю, коли це не мікроскоп! — вигукнув Фратєв і кинувся до дверей. Молодінова марно намагалась затримати його: кількома стрибками він досягнув берега і підняв напівзасипаний піском прилад.

Ні, - засміявся Мак-Гарді, - Грубер похвалитись окоміром не може. Оця смужечка піску, за його визначенням, — широченна!

Як би там не було, ми йдемо їхніми слідами, — сказала Молодінова. — Тепер швидко готуйте пилки, сокири і зброю. Ми повинні оглянути місцевість, поки не смеркло.

Вроцлавський лишився охороняти літак, а всі решта відважно рушили в темні хащі. Фратєв і Чан-су прокладали шлях, Мак-Гарді з Молодіновою тримали напоготові зброю. Гілки та стовбури дивного чагарника були, на щастя, такі м’які, що експедиція просувалася вперед досить швидко. За нею лишалась вузенька стежка, схожа на тунель.

Механічна пилка Фратєва раптом дзенькнула об щось металеве, в присмерку блиснуло кілька іскор.

Друзі, «Стріла»!

Лишилося зрубати кілька покручених гілок та лускатих стовбурів — і вчені опинились перед дверима літака, які вмить відчинилися. Не встиг Фратєв опам’ятатись, як опинився в обіймах Грубера. Поруч нього обіймались Краус і Чан-су.

Де ми перебуваємо? Куди нас оті примари занесли? — запитав Грубер, коли затихли радісні вигуки.

У вас надзвичайний окомір, герою! — єхидно посміхнувся Мак-Гарді. — «Стріла» стоїть на тому ж самому місці, куди її посадила вночі буря: не далі як за сто п’ятдесят метрів від берега.

Це неможливо. Як далеко ми від гирла Надії?

Точно так, як ви визначили. Метрів за вісімсот.

Не робіть з мене блазня! — розгнівався Грубер. — У тих місцях була не менш як двохсотметрова смуга голого піщаного берега…

Він побіг щойно прорубаною просікою, але через кілька метрів озирнувся:

Чи не зіткнулись ви часом з якою-небудь потворою?

Сміливіше вперед! — посміхнулась Молодінова. — Ми не зустріли жодної живої істоти. Для певності я піду разом з вами.

На узліссі вражений Грубер зупинився. За кілька кроків від нього по піску плюскотіли неквапливі хвилі спокійного моря.

На цьому місці ми справді зійшли на берег… — сказав він розгублено. — Але звідки тут узялися хащі?! Вчора їх зовсім не було…

Мабуть, виросли, як же інакше можна ще з’ясувати? Оце товсте ніздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибів, а про них навіть дитина вам скаже, що вони з’являються на голому місці за одну ніч.

Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодінова стурбувалась:

Поки ще не зовсім смеркло, ми повинні знайти Навратіла. Увага, по місцях!

«Ластівка» помчала поверхнею моря.

У людей на уламку скелі від утоми вже підломлювалися коліна.

Мені здається, ящір заснув, — прошепотіла Свозилова.

Я теж так гадаю, — погодився