Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Не наймиліше та не найромантичніше місце! — зухвало посміхнувся Ред, коли я притисла його до стіни, в одній з кабінок, де зараз його сильний чоловічій запах змішався з різкими ароматом засобів для чищення. Я кинула гнівний погляд на хлопця, а потім закрила йому рота рукою, наче нагадуючи про серйозність моменту. Ред одразу ж завмер. А мій пульс барабанив так сильно, бився так швидко, що я відчувала кожну свою артерію, поки ми прислухалися до звуків, які надходили зовні.

Спочатку почулися важкі повільні кроки Охоронця, який наче проходив повз, але раптом він зупинився десь поряд... Коли він відкрив двері до санвузла, для мене час наче зупинився... Ми з Редом завмерли, намагаючись навіть не дихати. Кроки Охоронця, важкі та рішучі, відлунювали у моїх вухах... Нас з ним відокремлювали лише тонкі пластикові двері кабінки... Але раптом, немов почувши наші молитви, чоловік вийшов з приміщення... Попрямував коридором далі... Десь скрипнули двері, і деякий час не було чутно більше ніяких звуків... А затим знов скрипнули двері, і почулися кроки, що віддалялися, немов луною відходячи у безодню... Залишившись у відносній безпеці, поки Охоронець, напевно, спускався на інший поверх, ми з Редом з полегшенням видихнули.

— А тепер бігом! — пошепки мовила я, відпускаючи Реда та виходячи з кабінки. — Далі по коридору є запасні сходи — скористаємося ними.

— А це було дуже... близько, — дивним тоном сказав Ред, і я не зрозуміла, кого він мав на увазі — Охоронця чи мене.

Повернулась та поглянула на нього. Зелені очі хлопця, які зазвичай випромінювали життєву силу та енергію, зараз були приглушені втомою. Вони все ще зберігали свою глибину, але тепер виглядали як два смарагди, затемнені бурою пеленою... Його волосся було злегка сплутане, а чубчик, який зазвичай падав на його очі, тепер приклеївся до шкіри... На шкірі хлопця були видні сліди від невеликих подряпин та бруду, що надавало йому вигляду воїна після битви... Чорна сорочка та штани, які так йому пасували, покрилися плямами від бруду та пилу, а подекуди навіть розірвалися... Незважаючи на це, в його поставі та погляді все ще залишалася непохитна впевненість та сила, які робили його не просто гарним, але й харизматичним, навіть у такому стані та при таких обставинах...

Саме у цей момент мені відкривався новий бік Реда, який я раніше наче не помічала... Він був сильним та вразливим одночасно, і це додавало йому людяності та глибини, не зважаючи на всі його суперздібності... Моє серце наповнилося теплом, спостерігаючи за хлопцем, те як він дивився на мене... і саме зараз я відчула якийсь дуже міцний зв'язок з ним.

«Агов! Зараз точно не до того, щоб з'ясовувати стосунки!»

Глибоко вдихнула та мовчки знов дала собі ляпас. Потім обережно відкрила двері та виглянула на зовні.

— Все чисто! Ідемо!

Ред якось дивно кивнув... І ми швидко побігли коридором.

 

***

Опинившись на запасних сходах, які знаходилися у іншому кінці коридору й деінде освітлювались блакитним світлом, ми швидко без зайвих проблем спустились до четвертого поверху. З четвертого до третього ми рухались вже більш насторожено та повільно... Кожен шурхіт, кожен несподіваний звук змушував нас зупинятися, прислухатися, а потім продовжувати шлях... Моє серце прискорило ритм, і немов барабан, відлунювало в грудях, але я намагалася зберігаю спокій. Ред же зараз виглядав так, наче всі його інстинкти загострилися, і він відчуває кожну вібрацію, кожен рух повітря. Зі своєю природженою обережністю, він вів нас вниз, і його постать добре вирізнялася у півтемряві. І десь між всією цією напруженою небезпекою я зізналась собі, що навіть втомлений та брудний, він все рівно привабливий.

Нам потрібно було потрапити на другий поверх, бо я знала, де «міс Піґґі» ховає запасний ключ від свого кабінету. Але про це не знав Ред. Тому коли ми дісталися дверей, що вели на третій поверх, він зупинився, а я пройшла повз.

— Хіба нам не на третій? — здивовано спитав хлопець. — Її ж кабінет наче тут?

— Ти дуже багато балакаєш! — нервово прошипіла я. — Чи ти знаєш про це?

— Тепер — так, — досить різко вигукнув він. — Бо саме ти про це зараз потурбувалася, — додав якось занадто роздратовано. А ще я відчула дику втому у його голосі.

— Ти мав залишитися з рештою... — прошепотіла я тоном, що мав заспокоїти його.

Але, мабуть, це вийшло якось двояко, бо Ред уїдливо прошепотів у відповідь:

— І проґавити шанс поритися в Архіві?

Я шикнула на нього, і ми замовкли, прислухаючись. Напевно, ми обоє відчували зараз напругу в повітрі, що видавалася майже відчутною, немов тонка павутина, яка огортала нас з усіх боків. Моя рука у цей момент торкнулася холодного поручня, відшукуючи в ньому опору та впевненість.

— І що ти хочеш там знайти? — сухо, беземоційно спитала я.

— Теж, що і ти — відповіді! — він зиркнув на мене трохи упередженим поглядом.

Я вколола його таким самим поглядом у відповідь:

— Невже є те, що ти не знаєш?

— Тепер є!

Гмикнула, на цей раз повільно просканувавши його пильним поглядом, і нога за ногою пішла далі.

— І що ж це? — запитала, не обертаючись.

На мій подив Ред відповів одразу:

— Раніше я був упевнений у своєму батькові, тепер не дуже... — У його хрипкому шепоті відчувалися гіркота та образа.

Я на мить зупинилася, щоб перевірити, чи все чисто попереду. Мої очі, які звикли до напівтемряви, уважно вдивлялись вниз, шукаючи будь-які ознаки руху, а Ред миттєво завмер, немов статуя, вислуховуючи тишу... Переконавшись, що все безпечно, ми продовжили наш спуск до другого поверху.

— Ти весь час говориш слово «тепер»... — ледь чутно прошепотіла я. Звісно, я знала, що зараз не час і не місце з'ясовувати якісь цікаві для мене моменти, але я боялася, що втрачу з Редом ось цей зв'язок, який нарешті стався, і що він знов замовчить. — Чому ТЕПЕР все змінилося? — скосилася на нього. У цей момент ми нарешті дістались другого поверху.