Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Розділ 41 «Таємнича комірчина»

Чим глибше ми просувалися всередину, тим сильніше я відчувала кожен міліметр вентиляційної шахти, що стискала мене у своїх залізних обіймах. Її металеві стіни ставали більш холодними, а запах старої залізи та пилу все більш наповнював повітря. Цей запах був гострим і пронизливим, він нагадував про забуті простори, що давно не відчували присутності людини...

Хоч я й намагалася рухатися якомога тихіше, звуки моїх рухів все рівно відлунювали у темряві та здавалися дуже гучними, а кожен шорсткий шепіт металу під руками викликав напругу. Мої м’язи були весь час напружені від нескінченного пересування, а кожен суглоб відчував тиск обмеженого простору. Шкіра на ліктях подразнилася від постійного тертя об брудний, старий метал, руки вкрилися дрібними подряпинами від гострих країв, що зустрічалися на шляху, а коліна пекельно щипало.

Відчуття темряви було всепоглинаючим. Я чула, як мій подих змішується з подихом Реда, який лунав ззаду. Наші дихання, хоч і ритмічні, ставали все більш поверхневими через вологе і стояче повітря, яке наповнювало шахту. Потік поту стікав по моєму обличчю. Втома накопичувалася, але цікавість та бажання знайти відповіді надавала мені сил рухатись далі.

Час від часу я зупинялася, щоб перевести дух і прислухатися до звуків, які, як мені здавалося, доносяться ззовні... Ред весь цей час мовчки та з надзвичайною острогою рухався слідом за мною. Звісно, він і без мене знав, що кожен момент може стати вирішальним, і що зараз наша обережність — це ключ до успіху.

Нарешті, після здавалося б безкінечного блукання у повній темряві, я побачила попереду ледь помітне блакитне світло, яке йшло звідкись знизу.

«Алілуя!»

— Що це? — ледь чутно прошепотів Ред.

— Наш вихід, — швидко відказала я, намагаючись вирівняти дихання.

Дійсно, ця решітка попереду й була нашою цілою — нашим шляхом на п’ятий поверх Головної Адміністративної будівлі. Я підсунулася ближче, та відчула її холодну, нерухому опірність. Просунула пальці, намагаючись дотягнутися до болтів, але це було марна справа.

— Що сталося? — почула напружений голос Реда.

— Решітка замкнена ззовні, — розгублено промимрила я. — Відкрутити кріплення неможливо, — останні слова я промовила мало не плачучи.

— Знайдемо інший шлях, не здавайся! — нотки впевненості, що лунали у голосі Реда, підбадьорили мене. Я думала, що він запропонує повернутися, але ж ні, він легенько підштовхнув мене, явно пропонуючи рухатися вперед. Я глибоко вдихнула та, переступаючи решітку, знов почала рухатися вглиб шахти.

Через декілька метрів попереду знов виявилася розвилка. Але в обидва боки шляхопровід вів до глухих кутів, які закінчувалися решітками, крізь які всередину потрапляло неяскраве блакитне світло.

— Це наш останній шанс. Якщо не вийде вибратися тут, тоді повертаємось, — впалим голосом мовила я. Ред тихо агакнув.

Я просунулась трохи вперед, повертаючи ліворуч, та надаючи змогу Редові просунутися в шляхопровід, який йшов у правий бік.

— Хоч приблизно уявляєш, куди ми потрапимо, якщо відкриємо хоча б одну з цих решіток? — з цікавістю спитав він.

— Сподіваюсь, що це буде один із санвузлів.

Я почула, як Ред весело фиркнув, а потім промовив:

— Тоді хай нам щастить!

Я кивнула та підсунулася до решітки ближче. Торкнулась її та відчула, як іржа осипалася, залишаючи на моїх долонях свої грубі сліди.

— Ця зовсім гнила, — розгублено прошепотіла я.

— Моя теж, — почула позаду голос Реда. Затим він почав рухати решітку, намагаючись зірвати її з болтів. — Треба вибивати... — напружено видихнув через деякий час.

— Погана ідея!

— Тоді зупиняємося на цьому й повертаємо назад, — іронічним тоном відказав він.

— Нізащо! — вигукнула я надто голосно, і напевно Ред на щось таке й розраховував, бо він одразу ж просунувся трохи назад, розвернувся на розвилці, встигнувши при цьому ще весело підморгнути мені. А потім, просуваючись вперед ногами, знов пірнув у свій бік шляхопроводу.

— Якщо віриш в якихось богів, та зараз саме час почати молитися, — мовив він гучним шепотом, а затим сильно вдарив ногами по решітці, одразу вибиваючи її. Звук гучного удару металу об підлогу відгомонів у моїх вухах, і я всередині мене все стислося.

«Йой... Який жахливий гучний звук!»

— Момент істини! — голос Реда був досить впевнений, але я знала, що він дуже стримує зараз себе й намагається не показувати хвилювання. — А тепер, Ріко, рухаємося чимдуж, — він щомога прослизнув у отвір і зник. — Ну ж бо, Ріко, скоріше! Зараз не час ловити гав! — пролунав бадьорий голос хлопця звідкись знизу.

Я, майже не пам'ятаючи себе, швидко розвернулася на розвилці та підповзла до краю отвору обличчям вперед. Висунулася назовні. Я не помилилася, ми потрапили в один із санвузлів. Ред обережно допоміг мені спуститися, і я, нарешті, відчула під ногами твердість підлоги. Миючи засоби наповнювали простір різкими ароматами. Невелика лампа освітлювала приміщення. Її блакитне світло малювало на стінах танцюючі тіні, і я відчувала, як кожен мій нерв напружується в очікуванні якоїсь небезпеки.

«Не може бути такого, що нас не почули Охоронці... Хоча... Час від часу у деяких приміщеннях вічно щось падає старе та гучне, я про це чула... Зараз  дуже мало що ремонтується в Колонії... «Міс Піґґі», якщо я правильно все зрозуміла, дуже жадібна на гроші...»

Ред швидко заховав вибиту решітку в одній з кабінок, і ми вийшли у коридор, де світло вже було не таке різке, а повітря стало не таке задушливе. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися.

— Куди тепер? — запитав Ред, роздивляючись навкруги.

Я не встигла відповісти, лише відчула, як мої нерви затягуються, бо десь удалині коридору блакитне світло, як зрадливий оманливий вогник, привернув нашу увагу. У цю мить інстинкт підказав мені діяти чимшвидше, і я, схопивши Реда за руку, затягла його до сусіднього санвузлу, на дверях якого лише боковим зором встигла вловити позначку «чоловічій».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍