Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

містере Керк. Старий зарозумілий цинік. Тепер мені ясно, на чому ви піймали бідного хлопця. Не долари тут виною, а мрія… Давня мрія, яку він вже не сподівався здійснити… Ви теж не вірите, що вона здійсниться, бо не підписали наказ про відпустку, а хлопець рветься до своєї Моллі…»

Погода потроху виправлялася. Дощ перестав, стих вітер і тільки високі, розірвані на шматки хмари летіли кудись понад шпилястими верхів'ями Мертвих гір. Генрі наспівував пісеньку про безтурботного пустуна янкі Дудла:

Я родився десять тисяч років тому, Знаю, як живеться товстому й худому! Соломона я прославив на віки, В сир рокфорський напустив я черв'яки! Янкі Дудл, янкі Дудл, янкі Дудл…

«Не варто зараз про щось з ним говорити. Хлопчина закусив повід, і ніякі слова йому не допоможуть, аж поки не прийде гірке похмілля. З усього видно, містере Керк: Генрі не знає ваших планів. Підставили хлопця натемну. Що ж, це непогана ідея, але в такому разі ви мали перестрахуватися, генерале, і тепер ваші філери будуть стежити за нами обома. — Федір навіть зиркнув назад: на дорозі нікого. — Дивно… А втім, що тут дивного. Це єдина дорога з вілли Рота до Аусзе. Нікуди не звернеш — вода і гори. На хвіст нам сядуть у висілку. Та марне сподіваєтесь, генерале, що ми не врахуємо цього…»

«Додж» тим часом проскочив місток через річечку, що витікала з озера Грундл, і вже летів повз перші будинки.

— Які в тебе плани? — спитав Федір, коли Генрі трохи пригальмував, виїжджаючи на головну дорогу, що перетинала Аусзе з півночі на південь. — Скажу відверто: я голодний і для початку було б непогано…

— Перш за все на пошту, а потім… Потім щось придумаємо. Тут, правда, розгулятись ніде, але ресторан старого Кіртага завжди до наших послуг: Ільза нагодує нас таким біфштексом, якого ти зроду не їв…

— Ільза Кіртаг… Це така білява, висока, міцна дівчина?

— А ти звідки її знаєш?

— Доводилось якось проїздити повз їхній «Вотан». Ми снідали у Кіртага…

— «Світ не такий великий, як здається, і людські дороги перетинаються в ньому частіше, ніж нитки на цьому клубочку, з яких я плету тобі шкарпетки». Так говорила колись моя покійна мати… Шкода, що їй уже не доведеться побачити свого сина зарученим, одруженим. Приголубити онуків. Вона так мріяла про них…

— А батько? — спитав Федір.

— Він ще перед війною одружився… У нього нова сім'я, багато дітей… Так що, окрім Моллі, у мене нікого…

— А Ільза?

— Ільза — це так, від нудьги… Одне дивно, звідки про неї довідався Сивий Джіммі.. У нас з ним про Ільзу ніколи не заходила мова.

— Ти забув, що працюєш у розвідці.

— Я? У розвідці?! Я водолаз, і тільки… Ти не віриш мені?

— Я тобі вірю, а от Керк, здається, не довіряє ні тобі, ні мені. Поглянь назад. Нам уже сіли на хвіст.

— Дурниці! — озирнувшись, промовив Генрі. — Це наша поліція… Вони патрулюють уздовж траси.

— Хочеш переконатись?

— Ставлю п'ять проти одного, ти помиляєшся!

— Можливо. Що нам завадить перевірити?

Генрі круто повернув з траси. «Додж» кинувся між будинки. «Вілліс», що йшов позаду, повторив його маневр. І хоч як Генрі силкувався одірватись від переслідувачів, йому того не вдавалось.

— От паскуди! Ну, я їм зараз…

Генрі щосили натис на педаль газу. Машину кинуло вперед, однак розвинути швидкість, на яку вона була здатна, на цих покручених підгірських вуличках ніяк не вдавалося. Меткий, невеличкий «вілліс» мав перевагу над широким, розвалькуватим «доджем». Тоді Генрі вдався до хитрощів. Правда, це ледве не коштувало їм обом голови. Але така вже була у нього вдача. Напівсонний і неповороткий, мов тюлень, він раптом запалювався азартом. Генрі, мабуть, бував у цій частині висілка раніше, бо впевнено кинув машину на сходи, що від площі з фонтаном круто спадали до магістрального шосе. На мить їх «додж» повис у повітрі. Потім його передні колеса гепнулись об камінні сходинки і застрибали по них, неначе по пральній дошці. Федора штовхнуло на вітрове скло. Він почував себе так, ніби під ним було не сидіння машини, а сідло норовистого жеребця. Як тільки Генрі вдавалося утримати в руках кермо! Уже внизу, коли «додж» приземлився на всі чотири колеса і викотився на асфальт автостради, хлопець якось нервово посміхнувся і промовив:

— Ну й дурень же я…

Вони поглянули один на одного і розсміялись. А на горі, над крутими сходами, стояли філери й отетеріло дивилися на них.

— Ну, тепер на пошту, — сказав Прічард.

Операція з переказом грошей до Дайтон-Біча забрала не більше п'яти хвилин.

— Уявляю, як здивується місіс Кенет, — збуджено говорив Генрі, коли вони знову сідали у машину. — Тепер — до Кіртага, і гульнемо так, щоб аж задиміло… Що, хіба у нас не свято? Хіба я не виграв у долі…

— Не кажи гоп…

— Ти говориш якось…

— Не поспішай радіти.

— І чого ви, росіяни, такі похмурі. Як це не радіти? Радіти всюди і завжди! Такий девіз кожного американця. До того, хто легко, посміхаючись, іде життям, фортуна прихильна. Похмурих нитиків вона не любить!

— Щось у Дахау я не чув від тебе таких слів.

— Дахау… Дахау — то тюрма, гірше, ніж пекло! А тут… Ти тільки поглянь, яка краса навколо… Ні, життя тільки починається, і для