Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Спалах люті змінився у Валерія апатією, він опустився на лаву, сказав байдуже:

— Не лайся, Художнику. Кажу тобі: клич Третього. А то ще можу зникнути… Візьму та й переселюся до предків. Шукайте тоді… Однією кулькою закінчу всю цю карусель.

Коломієць схопив кепку й кинувся до дверей.

— Сумку! Сумку візьми! — гукнув йому вслід Валерій.

Юрко швидко повернувся, вдячно кивнув головою Москальову й знову кинувся до дверей.

Сіровол доповів командуванню загону і про появу “сіамських близнюків”, і про повернення Ореста Чернецького. Після бурхливого обговорення було вирішено пристати на пропозицію начальника розвідки і протягом найближчих днів ніяким особливим випробуванням “близнюків” не піддавати, а обмежитися лише пильним наглядом за ними. Звістка про повернення Чернецького й справжню причину його відлучки з загону викликала щиру радість у всіх. Навіть Висоцький, який перший висунув версію про причини зникнення бійця, охоче з нею розпрощався.

— Здаюсь! — заявив він. — Це той випадок, коли приємно бути переможеним. Але Чернецький неприпустимо порушив дисципліну й повинен бути покараний. Такій партизанщині треба давати відсіч.

— Так, але ж недарма говориться: переможців не судять, — засміявся комісар.

Бородань довго розглядав привезені Чернецьким документи, зброю, особисті речі поліцаїв і гітлерівця, хитав головою й нарешті запитав начальника розвідки:

— Гадаєш, справа ясна?

— Ясна, Василю Семеновичу.

— Ну, тоді клич його.

За хвилину Чернецький увійшов до хати й винувато зупинився біля порога.

— Підійди до мене, — поманив його пальцем Бородань.

Боєць озирнувся на начальника розвідки, начеб просячи захисту, й рішуче підійшов до командира. Бородань неквапом узяв його обома руками за вуха й добряче поскуб їх.

— Це за порушення дисципліни. Наступного разу за такі витівки віддамо до суду. А це за кмітливість, відвагу і спритність. — Командир загону обійняв Чернецького і поцілував у щоку. — Молодець! Іди відпочивай!

Той зрозумів, що більшої кари йому не буде, й, щасливий, з палаючими вухами, прожогом вискочив із штабної хати. Бородань обернувся до начальника розвідки.

— А як усе ж таки з відповіддю на головне питання: хто той, що працював на Гільдебрандта? Ти нам це коли-небудь поясниш?

— Не втрачаю надії.

В сінях, де був вартовий, почувся шум, а за хвилю до хати влетів захеканий Коломієць. Він квапливо підійшов до Сіровола й зашепотів йому щось на вухо.

— Таємниці секретної служби, — пожартував Колесник.

Сіровол нараз відсахнувся від свого помічника:

— Він п’яний?

— Ні! Каже, якщо негайно не приведеш капітана, застрелюся.

— Товариші, — стривожений Сіровол обвів поглядом командирів, — Москальов заявив, що він був посланий у наш загін як німецький шпигун.

Всі мовби закам’яніли.

Бородань перший опам’ятався.

— Дурниці! Мій починаємо запідозрювати найкращих бійців загону. Домбровський… Чернецький… Зараз черга дійшла до Москальова. Та він радистку врятував! Комісаре, прошу тебе, піди сам розберися.

Москальов сидів у тій самій позі — згорбившись, обхопивши голову руками. Побачивши в хаті Колесника й Сіровола, він підвівся. Шкіра в нього біля очей почервоніла, він дивився на командирів з тупою приреченістю.

Колесник підійшов, легенько поплескав бійця по плечу.

— Як справи, Москальов?

— Погані мої справи, товаришу комісар.

— Сідай, поговоримо. Як себе почуваєш?

— Ви щодо моєї психіки? Сумнівів не майте! — здогадався Москальов, куди верне комісар. — Ні, я при тверезому розумі й твердій пам’яті. Те, що я сказав Художникові, правда. Ще раз кажу й можу письмово підтвердити: я закінчив розвідувальну школу і був засланий у ваш загін у листопаді минулого року, а точніше — сімнадцятого листопада.

Обличчя Колесника якось відразу постаріло, на ньому з’явився вираз бридливості й туги.

— Ну що ж, розповідай, коли така справа, — сказав комісар невесело й почав скручувати цигарку.

— А мені більше нічого розповідати, — знизав плечима Москальов. — Я вам усе сказав.

— Зажди, зажди, — сказав Сіровол сердито. — Якщо ти шпигун, тобі є про що розповісти. Наприклад, яким видом зв’язку користувався? Зокрема, як було передано донесення, що ми збираємося напасти на Кружно?

Москальов заперечливо похитав головою:

— Я ніяких донесень не посилав.

— А що ти робив?

— У загоні? Те, що й інші бійці, — воював.

— А що ти робив як шпигун?

— Нічого! — Валерій притиснув руки до грудей. — Клянусь, товариші, я воював, старався. Всі можуть підтвердити… Я правду кажу: як шпигун я в загоні нічого не робив. А бували такі дні, навіть тижні, місяці, що зовсім забував про розвідшколу й того чорта Ганса.

— Ганса? — насторожився Сіровол. Те, що Москальов знає Ганса, змушувало капітана по-іншому поставитися до поведінки бійця.

— Так, був такий, — кивнув Валерій. — Ви про нього знаєте?

— Ні, просто я не розчув імені… сухо сказав капітан. — Давай, Валерію, все від початку. Як ти потрапив у розвідшколу? За власним бажанням, звичайно?

— Ні.

— З примусу? — в голосі Сіровола звучала іронія.

— Ні. З примусу — теж не те слово.

— Значить, випадково?

— Та, мабуть, так буде найточніше. Випадково!

Сіровол, ніби погоджуючись, кивнув головою.

— Тоді розповідай про свої випадковості. А поки… Яка при тобі зброя? Пістолет?.. Давай сюди. Фінку теж,