Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

стовпа і, б'ючи в гонг, вимагав від подорожніх кілька монеток — подяку богам за благополучний перехід. Звідси починався спуск у долину річки Дзялінцзян, і носильники вже раділи, передчуваючи відпочинок. Біля першої ж пристані мандрівники найняли човен і неквапно попливли за водою.

Річка перетнула Сичуанську улоговину. Її інколи називають також Червоним басейном — через те, що грунт там червонувато-фіолетового відтінку. Оточена звідусіль високими хребтами, через які вузькими ущелинами входить і виходить річка Янцзи, улоговина відзначається жарким кліматом. Сніг тут — дивина, а зиму називають сезоном туманів. Теплолюбні субтропічні рослини добре її переносять.

Після гірських перевалів плавання по річці було відпочинком. Олександра Вікторівна милувалась шаруватими горами, ніби складеними із аркушів товстого картону. В одному місці берег був поритий печерами, з яких виглядали величезні, великі, маленькі і зовсім малюсінькі статуї богів. Це був відомий монастир «Тисяча Буд».

Недалеко від монастиря експедиція висадилась на берег. Була середина лютого. На полях цвіли боби, зеленіло соковите листя капусти. Пшениця давно зійшла, а на деревах тільки-но починало розпускатися листя. Блищали скляні прямокутники залитих водою рисових полів. Темна зелень туй різко виділялась на червонуватому грунті.

По рівнині перед Ченду шлях пролягав повз рисові поля, кумирні і селища, облямовані бамбуком. У негустому теплому тумані, насиченому сонячним світлом, бамбук здавався пір'ям казкових птахів.

У Ченду, столиці Сичуані, Потаніни прожили половину березня. Олександра Вікторівна допомагала Григорію Миколайовичу скласти детальний опис маршруту. Багато було мороки і з колекціями, особливо з гербаріями, їх треба було просушувати. Проте Олександра Вікторівна встигла ще й написати нарис «Тисяча сто верст на носилках»— один з багатьох своїх нарисів, жвавих, цікавих, які чудово доповнювали досить стислі щоденники Григорія Миколайовича.

Написану іноді сухуватою мовою спеціаліста капітальну працю Потаніна міг прочитати не кожен. Нариси ж Олександри Вікторівни друкувались у додатках до «Всемирной иллюстрации», в літературних збірках, у популярних журналах, у збірках «Читальня народной школы». Оповідання «Дорджі, бурятський хлопчик» вийшло в збірці для дітей. Олександра Вікторівна з великою науковою глибиною розповідала своєму читачеві правду про життя народів Азії.

По дорозі до кордонів Тібету, куди Потаніни вирушили з Ченду, належало подолати ще два високі перевали. В навколишні гори щойно завітала весна. Цвіли грушеві дерева, рожевими квітами були всипані персики. Чисте гірське повітря пахло померанцевим деревом.

Олександра Вікторівна знову йшла на перший перевал пішки. Даремно умовляв її Григорій Миколайович сісти в носилки. Їй була нестерпна думка, що вона буде тільки вантажем на плечах у людей, яким так важко дертися по слизькому камінню.

Але на другому перевалі їй уже забракло розрідженого гірського повітря, вона задихалась. Хребти, хмари попливли різнокольоровою каруселлю…

У Дацзянлу, чи Тарсандо, малюсінькому містечку, яке притулилось у горах недалеко від вічних снігів, Потаніни зупинились на заїжджому дворі. Будинок був абияк зрихтований з тонких дощок, і хоч як жителі затикали щілини ватою, хоч як заклеювали папером — холодний гірський вітер все одно почував себе тут господарем.

Із Дацзянлу, цього прикордонного містечка, Потаніни збирались кілька разів з'їздити вглиб Тібету. Але виїзди відкладали з дня на день: Олександра Вікторівна нездужала.

Якось увечері вони сиділи за чаєм. Олександра Вікторівна взяла чайник, але раптом впустила його і впала ліктями на стіл. Кришка від чайника покотилась по підлозі. Григорій Миколайович, впустивши стілець, кинувся до дружини, незграбно схопив її за плечі.

— Що, що тобі?

Прийшла до пам'яті вона в постелі. Ноги й руки здавались чужими. Спробувала говорити — і не змогла. На ліжку сидів Григорій Миколайович, постарілий, сірий, з глибоко запалими очима.

Вона зрозуміла, що з нею був удар.

Прокинувшись другого дня, Олександра Вікторівна побачила, що Григорій Миколайович сидить так само на краю ліжка. Хвора спробувала поворушити пальцями й сказала:

— Вона чужа, як дивно…

Григорій Миколайович радісно стрепенувся:

— Хто чужа?

— Рука…

Мова повернулась до хворої, але вона була ще дуже слаба і інколи впадала в напівзабуття. Григорій Миколайович не відходив від неї ні на мить.

… Багато чого згадалось хворій. Нікольськ, білі ночі, сонні вулиці. Вона і Григорій Миколайович говорять про велике щастя разом працювати, разом іти до однієї мети. Потім музеї, бібліотеки, перша експедиція. Вона і Григорій Миколайович бредуть по снігу в горах Урянхаю: заблудились. Обоє короткозорі, а сутінки густішають, десь далеко ' виють вовки…

Зала Географічного товариства. «За видатні заслуги перед вітчизняною наукою, за праці з етнографії бурят удостоїти пані Потаніну Олександру Вікторівну золотої медалі… Географічне товариство пишається своїм новим членом, жінкою-мандрівницею». Оплески, гарячі потиски рук…

Сибірське містечко Іркутськ, недалеко від Байкалу. Слава не принесла Потаніним достатку. Скромна, навіть бідна квартирка, де завжди повно народу: засланці, місцеві вчителі, буряти, які жадібно тягнуться до науки. Згадався бурятський хлопчик, зовсім маленьке мишеня, яке розуміло по-російськи «мало-мало», але вивчилось читати незнайомою йому мовою.

Згадалась перша публічна наукова доповідь, яка схвилювала все місто. Ще б: жінка — і раптом наукова доповідь! А ночами, щоб заробити хоч трохи грошей, — шила грубі полотняні мішки, у яких возять муку на золоті приїски.

І, нарешті, Петербург, готування до четвертої експедиції, Кяхта, монгольська двоколка, тонкий запах померанцевого дерева — і хвороба, жорстока хвороба…

А Григорій Миколайович, здається, задрімав. Кудлата голова впала на груди, окуляри з'їхали, борода — віялом. Хай спить — стільки ночей не склепив очей… Тихо, обережно Олександра Вікторівна тягнеться до олівця.

Пальці вже слухаються, можна написати друзям:

«… Зі мною скоїлося лихо: я от уже кілька днів лежу в ліжку. Перший час ця хвороба справила на мене таке гнітюче враження, що я не могла ні про що думати, крім того, що я повисла каменем на шиї експедиції, що я псую їм усю справу».

А під вікнами заїжджого двора тібетці з довгим чорним волоссям, рухливі, спритні, нав'ючували яків і коней, допомагаючи собі гортанною піснею. Пісня говорила про слизькі стежки, про гірський вітер і сміливих людей. Вона кликала в дорогу…

Але Олександрі Вікторівні