Лариса Бондарчук - Дуальниця, Лариса Бондарчук

- Якщо обереш неправильно, то загинеш. Ми вб’ємо тебе, - пояснила перша. – Такі умови зняття прокляття. Відьма перетворила мене на дуальницю. Ми всі вже давно розкаялися, але ніхто з наших рятівників так і не зробив правильний вибір. 

- Як я маю вас обрати? – спитав я, обводячи поглядом красунь. – Просто тицьнути пальцем Так точно не вгадаю. Мають бути хоч якісь підказки! 

- А цього разу прийшов хоч і гидкий виродок, але наче трохи розумний, - схвально кивнула друга.  

- Можеш поставити нам одне питання. Кожній, - кивнула головою третя.  

Я задумався. Потім спитав перше, що прийшло на думку.

- Якого кольору в мене очі?

- Ну й ти спитав! – розреготалась перша. – Тож не видно, ти ж в пітьмі сидиш під своїм «світильником». - Чорні.

- Наче сині, - відповіла друга.  

- Блакитні. 

- Зелені. 

- Карі. 

- Сірі. 

- Одне синє, а друге каре, - завершила перелік кольору очей остання принцеса. 

- Все, обирай! Немає часу з тобою тут базікати! Ми ж дуальниці! Хочемо їсти. І з’їмо тебе зараз! 

Я думав недовго. Відповідь останньої з дівчат була правильною: вона вгадала колір моїх різних очей. 

- Ти принцеса! – промовив я, схопившись на ноги.  
- Вгадав! Вгадав! – закричали всі дівчата і почали стрімко ставати прозорими, зникати, залишаючи переді мною одну з них – останню, справжню принцесу.

Та чомусь мені здавалося, що не все так просто закінчиться. Я трохи чув про дуальниць. Вони були непередбачувані.

Остання дівчина почала раптом змінюватися. Незабаром переді мною стояла монстра. Така, яку я й очікував побачити – пазуриста, зубата, кошмарна. Вона стрибнула на мене, цілячись в горло гострими, як ножі, пазурами. Але потрапила в мою пастку. Капкан на ведмедя, який я сховав серед ганчір’я посеред кімнати. Їх нога засмикалась у сталевій хватці, а сама монстра завила від болю.  

- Уб’ю! - провищала вона, намагаючись піднятися. 

Я побачив, що її нога починає перетворюватися на туман і незабаром вирветься з капкану. Я жбурнув на неї сітку на крупного звіра, котра лежала поруч. Дуальниця заплуталась у ній. Я підстрибнув з кинджалом і всадив його дівчині в груди, але він раптом перетворився на пісок і опав на привабливе декольте сірим порохом. 

Я не встиг відхилитися, і дуальниця схопила мене за шию, притягнула сталевими долонями до себе й почала душити.  

Всім відомо: дуальницям, щоб убити людину, потрібен зоровий контакт. Тому я намагався не дивитися їй в очі, але вона раптом заговорила: 
- Ви всі! Вам потрібні лише багатства мого батька! Хіба не тому ти тут? Як же я вас ненавиджу! Лицеміри! Я не потрібна нікому! Нікому!

І такий біль звучав у голосі монстри, що я мимохіть поглянув їй в очі. І втонув. Блакить очей була сповнена болю й страждань. Дівчина була монстрою вже давно. Але не прокляття зробило її такою, а люди, чоловіки, котрі приходили сюди і намагалися вбити, знищити, обманути. І справді, всім хотілося грошей, пів королівства. А принцеса на додачу – це так, приємне доповнення.  Не вона, а золото тягнуло сюди женихів  

Я відчув, що врачаю свідомість, що теж стану скоро її жертвою. Теж мисливець за багатством. І ця дівчина, нещасна, скалічена душею, ще гірше, ніж я зовні, залишиться тут страждати на віки.  

І тоді я зробив те, що повинен був зробити, що підказало мені серце. Я перестав опиратися руками, що душили мене, навпаки, потягнувся до нещасної монстри, до перекошеного від ненависті й болю обличчя, і поцілував її.

Вона завмерла від несподіванки. Руки зменшили тиск на моє горло, а потім взагалі опали додолу. 

Я цілував цю дівчину, намагаючись вкласти в її вуста всю ту накопичену роками ніжність та любов, котрої не міг нікому віддати, бо сам був неначе монстром серед людей. Мене ніхто не кохав ніколи, як і її. Всі лякалися мого потворного обличчя, бо гидувалися. Лише маски, які я вдягав на сцені, прикривали мене, і тоді я ставав іншою людиною, що переважно грала щасливих веселих клоунів. Я теж не мав власного щастя, кохання, життя, а жив чужим.

Наш поцілунок був шаленим, злим, але водночас і чуттєвим. Ми ділилися в ньому болем, нездійсненими мріями, щирим бажанням покохати. І він тривав цілу вічність. 

Я отямився від того, що принцеса перетворилася на звичайну дівчину, котра обіймала мене за плечі і пристрасно цілувала, схлипуючи від незбагненного усвідомлення того, що стала бажаною.

І я сам став іншим. Не відчувався горб за плечима, котрий постійно болів, а ноги стояли на підлозі міцно й упевнено. Я теж перетворився на людину без вад. І на мені, виявляється, також лежало якесь прокляття, котре зникло.

- Як тебе звати? – спитала принцеса, відірвавшись на мить від мене. – Ти врятував мене, зняв прокляття.  

- Монстр, - проговорив я, знову тягнучись до її губ. – І мені теж потрібні багатства. Не для мене, для сім'ї! Але насамперед, я це вже знаю, мені потрібна ти...

Ми обоє були прокляті самотністю, але знайшли одне одного...

Кінець