Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Зацікавлено подивилась на нього, проте затим відкинула голову на подушку, не відповідаючи. Тоді Сміт, гмикнувши, продовжив:

— Скоро тобі дозволять прогулянки на свіжому повітрі, і станеш як новенька.

Ковзнула по ньому похмурим поглядом та тяжко зітхнула. Як би ж то так!

Молодий чоловік якось дивно просканував приміщення поглядом — чи чогось боявся, чи сильно нервував. Проте раптом спитав:

—  Хочеш прийняти душ чи до вбиральні?

Відмовно хитнула головою. Сміт знову нервово ковзнув очима по кімнаті, та, глибоко зітхнувши, більш наказовим тоном мовив:

— Лялю, тобі треба помитися, бо від тебе тхне як від шафки з ліками!

Спочатку хотіла обуритися, але помітивши, як він весело, з якимось дивним натяком підморгує мені, прижмурилась та ледь помітно посміхнулася. Спробувала навіть видати звук, схожий на смішок, затим кивнула. Напевно, це був момент, коли я відчула, що все буде добре. Що в цьому світі, де справедливість була розмита, де я пережила неймовірні страждання, є хоча б одна людина, яка турбується про мене. Але...

«Сміт занадто простий для складних дій... Це помітно. Напевно, якщо він так НЕ майстерно мені намагається на щось натякнути, то це важливо... Добре, подивимось...».

Намагалася не думати про те, що мій Охоронець може бути не тим, за кого себе видає. Що можливо, він так само ховає свої емоції, як і я. І лише здається незграбним... Але це було не важливо.

«Зараз важливо лише те, що сьогодні я не одна, і це дає мені силу вірити в краще!»

Акуратно злізла з ліжка, повільно натягнула халат. Всі мої рухи були нечіткими, але я відчувала, що тіло поступово оживає. У голові паморочилось, мене трохи коливало, але це не зупинило мене.

— Візьми рушник! Ганяти, як минулого разу туди-сюди, не буду! — голосно вигукнув Сміт. Мене це насторожило, бо ніякого минулого разу не було... Кинула на молодого чоловіка швидкий позирк — він тримався віддалено, але його очі віддавали теплом та співчуттям.

«Це що  —  якийсь новий натяк? Гм... І що це означає? За нами спостерігають? Він так конспірується? Гаразд, поживемо — побачимо, що з цього вийде...»

***
 

У коридорі панувала надзвичайна тиша. Світло від блакитних ліхтарів розсіювалося, створюючи м'які тіні на підлозі та стінах. Медсестри у цей час доби зайняті своїми обов'язками, а лікар Джонсон, завершивши свій ранковий обхід та назначивши лікування кожному пацієнту, вже, напевно, з задоволенням храпе у своєму кабінеті.

Сміт, з нервовим виразом на обличчі, роздивлявся навколо. Його очі переходили з одного кутка коридору на інший, наче він шукав щось важливе. Або дуже боявся.

Коли ми підійшли до вбиральні, він раптово штовхнув мене, мовляв, проходь далі. Я нахмурилась, не розуміючи його дій, але він продовжував штовхати мене у бік. Я здалася, відступаючи, і ми дуже швидким кроком пішли далі, опинившись в протилежному кінці великої рекреаційної зони. Там, серед високих вікон і штучних рослин, я відчула, що щось змінюється... Але не розуміла своєї перестороги… Не розуміла, наближаються хороші чи погані часи?

Охоронець вказав на якісь підозрілі двері. Вибалушивши очі та відкинувши волосся назад, я жестом показала, що він з глузду з'їхав, покрутивши пальцем біля скроні.

— Ти не правильно мене зрозуміла... — прошепотів він, розпачливо зітхаючи. — Не бійся, заходь! Нічого поганого там з тобою не станеться, повір.

Прислухалась до себе — на якусь мить відчуваючи, що моє серце відмовляється вірити Сміту. Чи можна було вірити комусь, хто відслідковує кожен твій рух? Проте цікавість взяла гору над здоровим глуздом. Глибоко вдихнувши, я відчинила двері та обережно заглянула в приміщення.

— Ну ж бо, лялю, не бійся, заходь, — знов прошепотів Сміт, ніжно підштовхнувши мене.

Кімната була без вікон, затемнена, але слабке світло з коридору проникало всередину, розсіюючись у темряві. Зліва, у кутку, я побачила маленький пластиковий стіл, на якому лежав зігнутий папірець з ручкою, а поряд стояв стілець зі зношеним сидінням. Вздовж правої стіни — декілька шаф для зберігання ліків зі скляними дверцятами, крізь які можна було побачити різні пляшки, ампули, паперові упаковки тощо. На стінах і підлозі ідеально чиста біла керамічна плітка. В приміщенні відчувався запах ліків та спирту.

Я крокувала обережно, серце билося від очікування. Що ж мене чекає тут? Чому Сміт привів мене сюди?

...Раптом почувся якійсь шурхіт, і переді мною кроків за два з’явилась розпливчаста тінь. Всередині хтось був! Я навіть йойкнути не встигла, як несподівано ввімкнувся блакитний ліхтарик. І яке ж було моє здивування, коли посеред маленької напівтемної кімнати я побачила криву посмішку Кейла.

— Лялю? — промовив блондин, підіймаючи брову. Його іронічний тон і зухвала посмішка викликали в мене суміш різних почуттів — від радості до здивування, від невіри до відчуття захисту... Проте напевно саме його посмішка, яку я не бачила так довго, розтопила моє серце і, відчувши неймовірний прилив радості, що перекрила всі інші емоції, я кинулась хлопцю на шию та міцно стисла його у обіймах.

— 30-15, я теж дуже радий тебе бачити, але ти мене зараз задушиш, — ніжно обіймаючи мене, видихнув він. Десь позаду чмихнув Сміт, нагадуючи про себе.

Обережно відпустила Кейла та, напевно, трохи почервоніла. Відступивши на крок назад, обернулась — Сміт стояв у прорізі дверей. Встигла помітити, що молодий чоловік зніяковів, очевидно, не очікувавши побачити такого палкого обійму.

— Добре... я прийду за тобою десь через півгодини, — Охоронець нервово потер потилицю, його руки трохи дрижали. — Сподіваюсь, ти за цей час нікому не знадобишся, — сказав він, повільно задкувавши, в його голосі вібрував відголос сумнівів. — Спілкуйтеся! Якщо у вас це звичайно вийде... — трохи іронічно гмикнув він, беручись за ручку на дверях.