Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Прожогом кинула погляд на «міс Піґґі», яка стояла на затишній трибуні, втіленням безжальної влади та нелюді. Її очі вже давно втратили здатність співчувати, а задоволено-хижацький вираз обличчя випромінював її насолоду від спостереження за діями на обох платформах. Вона рухала головою то в один бік, то в інший, наче силкуючись не втратити жодної деталі. Її погляд був немов у хижого кота перед стрибком, що вже відчуває запах крові.

Я скосилася на Тренера Сінг, який стояв поруч зі мною, чоловіка, якого я одночасно ненавиділа й боялась. Його величезні пальці вже міцно стискали руків'я нейробатогу і, безумовно, він був готовий виконати свою місію без коливань.

Зараз в моїй пам'яті чомусь почали спливати описи зі сторінок брошури, яку я знайшла в Бібліотеці після другого Вищого Покарання… Там була єдина інформація про нейробатіг, яку я знайшла... «Руків'я нейробатогу виконане з високоміцних матеріалів, схожих на карбонові волокна або титан. На кінці руків'я електронний модуль, який при активації генерує світлові псевдоджгути — електричні розряди, схожі на блискавиці — яскраві сині та фіолетові викиди енергії, які вирушають з кінця руків'я. Ці світлові псевдоджгути не лише вражають зовнішнім виглядом, але й передають імпульси на нервову систему. Кожен блискавичний викид викликає неймовірний біль, який пронизує всі нервові волокна. Людина відчуває, як її тіло наповнюється електричною енергією, а біль стає нестерпним, перетворюючи життя на кошмар».

У жахливому передчутті я нервово проковтнула та повільно перевела погляд на платформу Реда. Він так само, як і я, прив'язаний за руки та ноги, висів між стовпами — його силует вирізнявся на фоні ранкового неба. Відчула, що Ред, затамувавши подих, спостерігає за мною, а його погляд намагається донести до мене тепло та спокій, стаючи зараз містом через прірву мого безсилля...

...І цієї митті я наче побачила нас збоку, під пекельним сонцем, на Стройовому Плацу — серці Колонії, де кожен камінь був вкритий історіями боротьби та підкорення, де зібралися всі мешканці, що стоять у мовчазній очікуванні, а їхні очі були прикуті до двох платформ покарань.

«Для них це не простий день — сьогодні вони стануть свідками Вищого Покарання — найжорстокішого з усіх вироків, що можна призначити... Впевнена, всередині Учнів та Дорослих вирують різні емоції, але чому ж їхні обличчя наче посмертні маски — холодні та бездушні? Бо вони бояться? Таким чином вони намагаються догодити «міс Піґґі»? Яка ж маячня…»

Лише на обличчях моїх друзів я бачила жах та відчай. А ми з Редом були схожі на маріонетки, на нитках жорстокості, що тримали нас у полоні над безоднею страждань. Саме час було заплакати, але сліз не було. Страху теж не було.

Всі чекали на сигнал «міс Піґґі» — її легкий кивок. І тоді... Тренер Сінг та Колд Лук одночасно підняли нейробатоги... Неймовірна тиша поглинула площу.

Лише боковим зором я побачила, спалахи псевдожгутів нейробатогу, а потім — як Тренер Сінг опускає руку, і його удар відгукується луною серед глядачів...

...одночасно з цим побачила, як удар нейробатогу Колда Лук розрізає повітря, наче гострий ніж, що врізається у тканину ранку...

У цей момент відчуття часу зникло, а залишились лише дія та реакція... Сінг і Лук, безумовно, два відмінних бійці, ніби об'єднали свої сили, щоб вразити глядачів... Їхні нейробатоги — ці металево-електронні тварини — вибухнули в живому виконанні... миттю, що залишила всіх без слів...

...Біль, що пронизав мене, напевно, здався майже відчутним для кожного з присутніх... Цей біль не схожий на звичайний — він не просто ранив шкіру, він проникав глибше, до самої сутності моєї нервової системи. Він розривав межі фізичного та психічного, перетворюючи кожен удар на випробування волі. Моє дихання було переривчасте, а серце билося у розпачливому ритмі, намагаючись втримати життя у розірваному тілі.

...І знову цей біль... Я відчувала кожен удар, який наче блискавка пронизував моє тіло, залишаючи за собою сліди невимовного болю. Це відчуття, коли кожна клітина стогнала... коли буття стогнало від агонії, а розум намагався відшукати притулок від нескінченного шторму...

«Невже Ред відчуває, теж саме...» —  від цієї думки моє серце розривалося на шматки, кожен з яких кликав до нього...

Перемагаючи біль, підняла голову, і наші очі зустрілися — це було наче дві зірки, що знайшли одна одну у безкрайньому космосі. Ми немов обмінялися невидимими обіймами, що переплелися з болем і надією, створюючи невидиму ауру опору навколо мене... І я відчула, як Ред намагається взяти на себе частку мого болю...

...Незважаючи на агонію, на обличчі Реда читалась непохитна рішучість. І це стало мені прикладом. Хоч моє тіло тремтіло від кожного удару, попри те я силкувалася залишатися непохитною, як скеля проти бурхливих хвиль. Мій біль був темною мелодією, що відлунювала у серцях всіх присутніх, але мій дух був незгасимим вогнем, що освітлював темряву.

О, так, я знала, що зовнішні шрами зникнуть, стануть майже непомітними, але внутрішні... залишаться. Вони будуть як темні відбитки на склі моєї душі, що будуть відблискувати при світлі спогадів та мрій, що ще не вмерли... Вони будуть нагадування про ціну свободи, про біль, який я готова терпіти заради тих, кого люблю.

У цей момент, коли кожен удар відгукувався луною у моїх кістках, я знайшла у собі незламну силу.

«Я не просто виживаю — я перетворює свій біль на зброю проти тих, хто намагається її зламати. Мій біль стає моїм щитом, мій стогін — гімном опору, а моє терпіння — обіцянкою майбутньої перемоги... І хоча шрами на наших з Редом спинах зникнуть, як міражі, залишивши лише голограмні відбитки... вони викарбувані назавжди у наших серцях — як символи болю, які ми пережили, і як знаки непереможної любові, що відтепер буде тримати нас разом... як маяки надії у цьому світі, де світла здавалось б немає...»