Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Мої очі явно збільшили від подиву, а брова полізли на лоба, бо ця нова інформація була несподівано-дивною.

«Сінг…? Цей жахливий чоловік рятує життя? Що-о-о?»

Ред деякий час мовчки дивився на мене, а потім геть втомлено видихнув:

— Цей кремезний суворий чолов'яга... сліпий. За чутками, він отримав поранення десь у Вогнищі та повністю втратив зір. І це все, що я знаю, вибач...

Я з вибалушеними очима дивилась на хлопця. Мої думки заворушилися.

«Тренер Сінг — СЛІПИЙ? Оце так несподівана новина... Але навіщо він тут? Це Еммеріх Вінґард відправив його сюди? Навіщо? Щоб знущатися з Учнів? Травмувати їх? Це що ще якийсь один з етапів його жахливого експерименту? Що година, то й новий клопіт...»

— Сліпий? Зовсім? — тихо запитала вголос, намагаючи не виказувати ніяких емоцій.

— Так. Але інші чотири органи почуттів в нього дуже загострені. Тому він любить тишу, — голова Реда  втомлено попустилася на груди.

— От дідько! Треба було подивитись його досьє... Якось я зовсім про нього забула... Така прикрість... — з нотками досади в голосі вигукнула я, відчуваючи, як слова виходять з її грудей, наче важкий камінь.

— Його досьє там не було — я звернув на це увагу, поки ти читала про «міс Піґґі»...  — дуже тихо промовив Ред та раптом несподівано завмер, наче його тіло стало кам'яним. Я насторожилася, відчуваючи, як страх холодом пробігає по спині.

— Реде, ти мене лякаєш… — затнулась, схвильовано, дивлячись на блідого, як небіжчик, хлопця.

— Мені... не добре... — його голос був слабким, майже шепіт. У цю мить очі Реда закотилися, і він безсило впав на бік, наскільки дозволяли наручники, що приковували його до стільця.

Відчула, як світ навколо мене почав розпливатися, наче акварельні плями на старому папері. Душа так і покотилася, а потім шпигонуло в серці — біль був гострий, нестерпний, а затим я щосили заволала, відчуваючи, як паніка охоплює мене зсередини та знижки трясуться:

— Сюди! Хутчіш сюди! Допоможіть! — кожне слово дерло горло, а в скронях несамовито бухало.

Поки я кричала, хвилини розтягнулися в години, ніби кожна секунда тривала вічність. Серце моє, як відчайдушний птах, билося в клітці грудей, намагаючись вирватися на волю. Очі пекли від сліз, наче від солоного вітру, що розносить пісок по пустелі. А всередині мене, як вируючий океан, бурхливо змішувалися одночасно сонми емоції.

Нарешті вхідні двері відчинилися з неприємним скреготом, наче хтось дряпав металевими кігтями по дошках. В пройомі з'явилася велетенська фігура Тренера Сінга, а за ним, мов тіні, стояли два Охоронці. Дебелий чоловік зробив декілька кроків усередину приміщення, і я побачила його кам’яне обличчя, яке не передвіщало нічого доброго.

У кімнаті гримнув його холодний і безжальний голос:

— Хлопця — в Лазарет, — він кивком голови вказав на непритомного Реда.

Я нервово проковтнула. Важко дихаючи, наче довгий час бігла кудись, відчула в серці щем, вдивляючись у  бліде гарне обличчя хлопця. Кров продовжувала сочитися з його рани. Боковим зором, у дзеркалі, побачила, що Тренер Сінг повернув голову до мене. Відчула, як страх в'їдається мені в кістки. Темні окуляри Дорослого відбили блакитне світло, засліпивши мене крижаним блиском. А затим я почула зовсім беземоційне:

— Дівчину, до винесення вироку, — в Карцер.