Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Напевно, — стенав плечима мій співрозмовник. — Хоча можливо хтось ще зливав йому інформацію про тебе. Хіба що...

— Хіба що... що? — насторожилась, відчуваючи, що м’язи напружилися, спина та руки боліли від незручної пози, а ноги почало зводити судомою.

Ред перевів погляд на дзеркало та втупився у своє відображення пильним поглядом.

— Хіба що у стін в Колонії є очі.

— Тобто? За нами спостерігають? — викрикнула приголомшено. — Весь час? — перебігла оком на дзеркало, очманіло вдивляючись у відображення Реда.

— Думаю, так, — Ред у люстрі кивнув головою. — Напевно не знаю... Вибач. Тут теж туман, — його голос втратив минулу впевненість та рішучість, був глухий та тремтячий. — Якщо я про це й знав... то... — замовк на півслові.

«Я відчувала це, здогадувалась... Але ні... Ну не можуть ці Дорослі бути настільки... настільки...»

У моїй душі все кипіло й вирувало, але я не хотіла думати про це зараз, не хотіла тонути у вирі відчаю та розчарування, тому сухо промовила:

— Які ще в тебе були завдання щодо мене?

Ред у дзеркалі ковзнув по мені сумним поглядом, тяжко зітхнув, і по павзі тихо мовив:

— Батько змусив мене виводити тебе на різні емоції. Дивитися, як ти реагуєш на те чи інше... — заплющив очі, немов несподіваний сон наліг на його повіки, та похитав головою. А затим наші очі ззирнулися, і він болючо-іронічним тоном мовив: — Я був слухняним хлопчиком і виконував все, що батько наказував. Дуже хотів стати найкращим для нього, — різко смикнувся, і почувся дикий брязкіт його ланцюгів. — Дідько! Який же я сліпий бовдур! — вигукнув люто своєму відображенню, але дуже швидко опанував себе, знову похитав головою, заплющуючи очі.

Не промовляючи жодного слова, я ошелешено дивилась на Реда у люстрі. Було дуже дивно спостерігати за його душевними муками, але чути все це було ще дивнішим. Наснага, яка час от часу прокидалась в мені від однієї тільки присутності Реда, зараз остаточно згасла, а крихти впевненості розчинились в тумані безнадії. Я почала усвідомлювати гіркоту розчарування.

Раптом іронічний смішок Реда пролунав у приміщенні, а потім:

— Батько не врахував одне... — видихнув тихо, його очі все ще були заплющені. — Він думав, що я страждаю за Бетті, з якою ми знайомі з дитинства, та ще й зустрічалися майже два роки...  Батько робив розрахунок саме на це... Що я... Що... — Хлопець замовк, відкрив очі, зробив глибокий вдих та, не дивлячись мені в очі, продовжив: — Коли Бетті пішла від мене чомусь всім здавалось, що я страждаю, — він утупив порожній погляд  у стелю. — Всі весь час питали, як я? А я... — нарешті Ред звів очі на мене, його погляд був відвертим, але й одночасно напружений. — Знаєш, а мені було байдуже. Я навіть відчув полегшення, коли Бетті пішла. А потім... Я зустрів тебе. Почав проводити з тобою час, пізнавати тебе як людину. Батько не міг це прорахувати... Бо він був впевнений, що я кохаю Бетті... Напевно, він навіть не міг подумати, що я відчую щось до тебе.... і що ти станеш мені близькою людиною...  Що я...

— Чому я маю зараз тобі вірити? — мої слова вибухнули, як підпалений ґніт, не залишивши йому можливості договорити. Очі Реда, звідки випливала відверта збентеженість, ззирнулись з моїми. — Чому я не можу вважати, що це нова притягнута за вуха історія, для того щоб наївна закохана дурепа повірила в вашу маячню та танцювала під вашу сопілку, наче маріонетка на нитках, га? — вигукнула я йому в обличчя. Мої долоні стиснулися в кулаки, а серце забилося так швидко, наче відчувало небезпеку. При цьому Ред залишався непохитним, ніби скеля, на яку вдаряються хвилі. — Закоханими легко маніпулювати, чи не так?

Блідий красень декілька секунд мовчки дивився на мене, не змінюючи виразу обличчя, спокійний й зосереджений, а затим його губи ледь помітно рухнули, і він рівним, спокійним тоном мовив:

— Я не хочу та не буду тобі нічого доводити, Ріко. Це просто є — і все. Хочеш вір, хочеш ні, але я кохаю тебе.

Для мене це була остання крапля. Обурення всередині нарешті досягло свого піку, і лють вибухнула з неймовірною силою. Відчуття у грудях було таке, ніби моє серце розривається на шматки.

— Кохаєш? Та ти весь цей час брехав мені?! — заревіла я, мій голос віддзеркалив бурю почуттів всередині. Сіпнулась вперед, відчуваючи, як нерви напружуються, а кров гуде в венах. — Доносив про мене своєму батькові! Корпався у моїх речах, у стосунках... Ще б трохи і я б зненавиділа Тіса. ТІСА! — На очах навернулися сльози, а серце швидко і болісно калатало в грудях. — Ти користався моїми почуттями у ваших корисливих інтересах! Ти використовував мене! А я вірила тобі! Намагалася вірити... — мій голос зламався, і я відчула, як світ навколо мене руйнується. — Я відкрилась тобі настільки, що... Чому, Реде? Чому? — не витримала, з моїх очей по щоках потекли гіркі сльози. — Не розумію, чому? Навіщо ти зі мною так? Реде, навіщо? — відвернулася, сховавшись за волоссям, наче за ширмою, та тихо вдарилась у сльози.

Ред рвучко смикнувся — по приміщенню пройшовся брязкіт ланцюгів та скрегіт стільця, ніби віддзеркалюючи його внутрішній біль та відчай. Я нервово шарпнулася вбік, а мої очі збігали по обличчю хлопця загнаними зайцями. Він важко дихав, обличчя було занадто бліде, а знекровлені губи тремтіли.

Голос Реда задеренчав від хвилювання, коли він із розпачем промовив:

— Ріко, будь ласка... пробач мені. Зрозумій, я не знав ані хто ти, ані те, що робить мій батько. Я думав, що допомагаю... Допомагаю у великій справі рятувати людство.

— Врятувати людство? Та ви МОНСТРИ! — ці слова вибухнули з мене, як палаючий метеорит, зливаючи у моєму відгуку весь гнів та відчай.  Усе тіло горіло жахливим вогнем, мене накрила хвиля нудоти, і, здалося, що приміщення разом з Редом розпливається перед очима та йде обертом, відбиваючи моє внутрішнє потрясіння. — Невже ти так і не зрозумів, що твій батько та «міс Піґґі»... і ця Колонія... — я ковтала солоні сльози. — Вони продають нас як худобу! Ти сам казав, що у світі багатіїв ми — товар! Ми лише товар, Реде...  Розумієш? А ти допомагав їм... — голос зірвався, сльози душили мене. Я нахилила голову та знову сховалась за ширмою з волосся.