Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Я не дозволю, щоб з тобою щось сталося, — почувся рішучій тон Реда, затим — брязкіт ланцюгів і скрегіт стільця об підлогу — напевно, Ред посунувся уперед, силкуючись наблизитись до мене. Підняла голову, наші очі зглянулися між собою. В цей момент ми обоє знали, що кожен з нас вже зробив свій вибір, і тепер нам залишалося лише відіграти свою роль у цій небезпечній грі.

— Це було того варто, розумієш? — промимрила я, не зводячи з нього очей. — Невідомість — ось що мене лякає до дрижаків, — і втупила погляд у пластикову поверхню столу. — Все інше...

— Ебба помилилась, — раптом почула тихий голос Реда.

— Вона не винна... — видихнула я ледь чутно. — Мабуть, її передбачення не стабільні, бо майбутнє змінюється в залежності від прийнятих рішень людини, яка може вирішити одне, але раптом може й передумати. — Неквапливо перевела погляд на своє відображення у дзеркалі. — Можливо, Ебба нутром почула ці зміни, але ж ми... — затнулась, бо наче уперше побачила зараз себе  — виглядала я жахливо. Очі сповнені втоми, а обличчя — блідістю. Губи, сухі від задухи, напруги та спраги, майже не рухаються. Під очима — темні кола, шкіра брудна, подекуди на руках та ногах з'явились синці, а на колінах вже запеклась кров. А сукня, колись блакитна й бездоганна, тепер брудна, пом'ята та місцями розірвана, ніби  відбивала моє внутрішнє становище зараз.

— Нас там вже не було, — нарешті втомлено видихнула я, закінчуючи свою думку. Спіймала на собі погляд Реда у лю́стрі. Його обличчя було відчутно втомленим та дуже блідим, а в очах відбивалися різні емоції, наче віддзеркалення на воді — неспокій, сумнів, можливо, навіть страх. Кров з рани продовжувала витікати, маленькою цівкою спускаючись по щоці та, наче червоні сльози відчаю, вже капала на сорочку. — Реде, мені не подобається твоя рана...

Він кинув швидкий позирк на себе у дзеркалі та знов спростував моє зауваження:

— Казав вже тобі: пусте! Скоро загоїться, не переживай.

— Добре... — видихнула невпевнено, наполягати сил не було.

«Дорослий хлопчик! Напевно, знає, що говорить...» — гмикнула я про себе.

— Сподіваюсь з твоїм братом та іншим все добре, — перевела я тему, спостерігаючи за Редом через відблиск у лю́стрі, потім потяглась очима до нього самого. — Не хочу навіть уявляти, що їх теж спіймали...

— Також на це сподіваюсь... — ледь чутно відказав він, і далі між нами запала довга павза, бо кожен поринув у свої думки.

Аж раптом, ніби з самого неба, над головами почувся різкий скрегіт, і я шарпнулася з несподіванки. Цей звук відбивався від стін, перетворюючи приміщення на величезний резонатор. Він, наче зуби величезного механізму, проникав у кожну пору, відбиваючись від кутів і перетворюючи їх на вібруючі мембрани. Затим щось десь дуже виразно клацнуло, і скрегіт вщухнув, але, мов вітер з труби, щось пронизливо загуділо.

— Що це? — перелякано вигукнула я, озираючись навсібіч, шукаючи джерело цього незвичайного звуку. Він був такий непередбачуваний, такий несхожий на будь-що, що я коли-небудь чула. В голові заторохтіло, тривога кислотою розтікалася по венах.

Ред, як завжди спокійний і розсудливий, підняв очі угору. Затим перевів погляд на мене, і в його очах я побачила щось незвичайне — суміш жарту та тривоги.

— Думаю, вони вирішили увімкнути вентиляцію, — пояснив він, вказуючи кивком голови на отвори у стелі, — бо бояться, що ми з тобою тут вріжемо дуба, — криво посміхнувся, але посмішка вийшла як у мученика.

Саме тоді, ніби відповідь на наші думки, з отворів подуло свіже повітря, та одразу дихати стало легше. Я зробила глибокий вдих і відчула, як повітря наповнює мої легені, при цьому ще й ніби розганяє відчуття страху та невідомості, рятує не тільки від душного простору, а й від розгубленості та відчаю.

— Я обіцяв тобі дещо розповісти. Те, що знаю... — раптом промовив Ред, роблячи глибокий вдих.

Напружилась, простромивши його настороженим поглядом — хлопець був украй серйозним.

«Добре... Якраз дуже вчасно... Що ж... послухаємо...»

— Я обіцяв відповісти на питання, — продовжив він, уважно дивлячись на мене, — які утворили бар'єр між нами. Я... — затнувся, знову роблячи глибокий вдих. — А я не хочу ніяких бар'єрів між нами, Ріко, розумієш? — Мовчки кивнула, а він вів далі: — Ти сказала сьогодні, що я тобі не байдужий... І... Ти теж мені не байдужа, Ріко. Дуже.

Всередині мене вирували різні емоції, бо тон його голосу та цей щиро-загадковий погляд, наче підігрівав мене зсередини, розтоплюючи лаву, яка от-от мала вирватися назовні. Але й одночасно було якесь погане передчуття… Тому я силувалась зберігати спокій та здаватися холоднокровною, незважаючи на його погляд, слова та хвилюючи нотки в голосі.

— Тоді досить грати в «мовчанку» та «схованки», розповідай все, що тобі відомо, — твердо мовила я. — Те, що ти приховуєш від мене. І скажи нарешті правду — навіщо насправді ви тут? Особисто ти!

На якусь мить запала павза. Ми уважно дивились одне на одного. Моє серце прискорило ритм, а долоні стали вологими від напруги, хоч я все ще й намагалася зберігати зовнішній спокій. Це був мій момент істини, я не збиралася відступати. Я чекала... Чекала на відповідь, яка могла змінити все. Я знала, що ця відповідь може змінити все — наші долі, наші відносини, і, можливо, навіть наш маленькій світ, в якому ми живемо зараз. Інколи правда — найнебезпечніший зброя, але я була готова взяти цей ризик, навіть якщо це означало руйнування всього... Всього, що я знала.

— Це був мій почерк, — ледь чутно промовив Ред, на мить закриваючи очі та піджимаючи губи.

— Що? Де? — не зрозуміла, про що він каже, але у його погляді було те, чого я зовсім не очікувала — провина. І тоді до мене почало доходити. — Про зразки... дописав... ти? — видихнула ошелешено. — Навіщо? Що це означає? 

— Не знаю, — відповідь Реда була занадто сухою. Моє серце стислося. — Не пам'ятаю... — додав більш невпевнено та похитав головою, у його голосі з'явились відтінки смутку та відчаю. — У мене дивні відчуття останнім часом, немов, якісь шматки пам'яті заблоковані… — це прозвучало досить розгублено. Але вже за мить зібравшись, він промовив крижаним тоном, ніби холоднокровно забивав цвяхи у кришку труни Еммеріха Вінґарда: — Вважаю, що цей покидьок «бавився» з моєю пам'яттю. Мабуть, я дізнався про те, що не повинен був знати, і він зіграв зі мною цей злий жарт...