Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

бути шлюпка, і діючи згідно з інструкцією, вони зверху оглянули дно бухти і помітили затоплену шлюпку.

— Може, її захлеснуло хвилею і вона потонула? — перебив Танюшин.

— Ні в якому разі, — заперечив капітан. — Шлюпку затопили навмисне. Ось дивіться. — Капітан нагнувся до шлюпки і показав отвір з різьбою: — Сюди вгвинчується пробка. Як бачите, пробку викрутили, і вода вільно попала в шлюпку.

— Ну, а берег ви обслідували? — запитав Танюшин.

— Так точно. Берег обслідували дуже ретельно. Порушник тут не висаджувався.

— Де ж він міг висадитись?

— Найбільш можливе місце — рибальське селище Скелясте. Три милі звідси. Там поруч шосейна дорога.

— Та-ак, — протягнув Танюшин і, звернувшись до цивільних, додав: — Займіться своєю справою.

Супутники Танюшина дістали з чемоданчиків якісь прилади і почали вимірювати і фотографувати шлюпку.

Полковник глянув на мене:

— Що ви скажете, товаришу Шпильовий?

Я готувався до цього запитання, придивлявся до шлюпки, але, відверто кажучи, певної відповіді дати не міг.

— Начебто й вона і наче не вона, товаришу полковник.

Танюшин нетерпляче потер руки.

— А точніше?

Я подивився на шлюпку ще раз, потім одійшов метрів за п’ять вбік.

— Ні, не певен.

Танюшин обійшов шлюпку і, звівши на мене погляд, запитав:

— Приблизно на якій відстані ви її бачили?

І тоді я догадався.

— Нехай хтось сяде в шлюпку, — попросив я полковника.

Відбігши метрів за двісті, я обернувся. Все стало ясно. Це була та сама шлюпка. Я звернув увагу на характерну обводку і на положення людини. Все, геть усе збігалося. Картина уявлялася настільки чітко, що мені навіть здалося, наче я стою на щиті.

— Це та сама шлюпка, — сказав я Таиюшину.

На зворотному шляху у нас кілька разів перевіряли документи. Крім того, я побачив прикордонників з собаками, які прочісували місцевість. Мабуть, цю ділянку було оточено.

Уже коли в’їздили в місто, нас наздогнав мотоцикліст.

— У районі рибальського селища Скелясте знайдено водолазний скафандр, — доповів він стиха Танюшииу.

Полковник вийшов з машини:

— Їдьте без мене. Я повертаюсь.

Він підійшов до мене і сказав:

— Майте на увазі, Шпильовий, ви зараз на передньому краї боротьби. Чим більше ви зберете даних про Петрищева, тим краще. Але будьте обережні і розсудливі.

Я вирішив негайно їхати до Марії Андріївни і запросив з собою Скосирєва, але у нього були свої справи. Йому доручили систематизувати всі відомості про Гужву.

В музеї мене зустріла дуже молода дівчина.

— Директора нема, — сказала вона, — почекайте, незабаром повинен бути.

— А ви хто? — запитав я дівчину.

Вона трохи почервоніла і з викликом подивилася на мене:

— Науковий співробітник.

Я пройшов по залах музею і побачив, що все в ньому дуже змінилось. Експонати були розміщені в певному порядку. З’явилися пояснювальні написи і покажчики. На стенді, присвяченому Петрищеву, білів текст, який свого часу я вже читав. Скрізь було чисто й затишно.

Прийшла Марія Андріївна. Вона була жвава, помолоділа.

— Нізащо не вгадаєте, куди я їздила.

— Куди ж?

— У Слобідське! — урочисто сказала Марія Андріївна.

— В Слобідське?

— Так. Між іншим, вам багато привітань. Від голови, від Нюри Пасивіної. Дякують за шефів. Там ваш товариш Селін має величезний успіх.

Я здивувався:

— Невже мене пам’ятають?

— Аякже! Після вашого від’їзду в селі закипіла бурхлива діяльність по розшуку матеріалів про Матвія Петрищева. Особливо старанно працює Пасивіна. До речі, саме з її допомогою я зібрала дуже багато цікавого.

Марія Андріївна підійшла до шафи і дістала звідти товсту папку.

— Ось, читайте і вивчайте.

Це був скарб. Більше як годину я перебирав документи і списав два блокноти. Тут був табель успішності Петрищева за шостий клас. Я прочитав оцінки: математика — відмінно, російська мова — відмінно, фізика — відмінно… Марія Андріївна щохвилини перебивала мене:

— Ні, ви тільки погляньте…

Вона подала мені пожовклу фотографію. Хлопці в білих сорочках і дівчатка розташувалися навколо вчительки.

— Ось і сам Матвій, — показала Марія Андріївна.

Вперше я побачив Матвія Петрищева. Правда, зовсім юного, але все-таки це був він: білявий, вихрястий, завзятий хлопчина з трохи кирпатим носом.

— Видно, бойовий хлопець!

— Ще й який! — підтримала Марія Андріївна і подала мені цілу пачку паперів. На них були докладно записані спогади односельчан про Матвія.

— Як вам пощастило зібрати все це?

Марія Андріївна усміхнулась:

— Нюра Пасивіна обійшла всіх і зібрала спогади. Крім того, вона кудись писала. Адже дехто виїхав із Слобідського. Я ходила в школу. Розмовляла з учителями. Отак і знайшла фотографію.

Отже, досить повна картина дитинства Матвія в моїх руках. Це був звичайний хлопець. Іноді бешкетував, за що мав покарання, іноді його хвалили. Із усіх спогадів про Матвія я звернув увагу на одну деталь: навколо нього завжди гуртувалися товариші. Колишня вчителька так і написала: «Матвій був хлопець, якого не можна собі уявити поза колективом. У школі він організував голосне читання «Пионерской правды», організував тимурівську команду і спортивні секції, взагалі він був ініціатором багатьох хороших справ».

— Розумна ця Нюра Пасивіна, — сказав я.

Марія Андріївна кивнула головою.

— До речі, вона взяла у мене вашу адресу.

— Навіщо?

— Каже, завинила перед Шпильовим, що не зберегла документів.

Я пішов з музею, відчуваючи в душі особливе піднесення. Поки що справи посувалися гаразд.

НА КОГО ПОЛЮВАЛИ?