Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

папи Александра, одна з найбільших християнських святинь, від якої залежить подальша доля італійських земель. Не знаю, які ритуали мав проводити герцог з віднайденим містичним артефактом, та у ситуації, що склалася в Італії, цей план таки міг спрацювати.

Люди все ще вірили у Бога і боялися його гніву, а слава і відчайдушність герцога Валентино все ще мала прихильників. Крім того, з Чашею Омбре Чезаре міг розраховувати і на відновлення прихильності свого тестя, французького короля Людовіка XII.

Ми сподівалися, що доберемося до Кам’янця досить швидко, однак наша мандрівка видавалася мені нескінченною. Двічі чи тричі я добре чув, як десь угорі шумить вода. Певно, над нашими головами, просто над кам’яним склепінням, протікав потічок чи пролягало русло підземної річки, а ми рухались вперед і вперед, долаючи навпростець під землею цілі милі.

Нарешті наш мовчазний провідник Левон зупинився і подав нам знак зробити те саме. Хід попереду розгалужувався в обидва боки. Левон пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Не знаю, що він намагався почути, бо навкруги панувала глибока тиша. Однак він зосереджено вслухався, а далі махнув нам рукою, і ми знову слухняно послідували за ним.

— Як гадаєте, друже, куди виходить цей підземний хід? — поцікавився герцог Валентино. — Куди заведе нас цей чоловік?

— Уявлення не маю, Ваша світлосте. Але, гадаю, ще трохи — і ми самі все зрозуміємо, — відповів я майже бадьоро, бо поведінка Левона попереду ясно вказувала на те, що наша підземна мандрівка вже скоро має скінчитися.

— Гм-м.... — тільки й промовив Чезаре Борджіа.

А поміж тим ми підійшли до пласкої кам’яної плити, що перекривала нам подальший рух. Левон почав обмацувати її, наче шукаючи щось. Присвітив собі смоляником і рішучіше натиснув на її центр. Плита піддалася і поволі відійшла з одного боку, наче здоровенні кам’яні двері.

Ми налягли втрьох, і вони прочинилися остаточно, вивільняючи за собою суцільну темряву. Левон ступив уперед, і під його ногою щось хлюпнуло.

Наш провідник вилаявся собі під ніс, але знову кивнув нам, запрошуючи слідувати за ним. Чезаре ступив першим і теж вилаявся. Коли вслід за герцогом переступив поріг я, то зрозумів, що так збентежило його світлість. Ми стояли у похмурому підземеллі по коліна у холодній воді. Ще крок — і води було вже до поясу.

— Хотів би я побачити, як його превелебність отут у своїх рясах чалапає! — недобре проказав герцог Валентино.

— Не думаю, Ваша світлосте! — відповів я. — Певно, його превелебність тут очікує якийсь човен абощо...

— Але ж вода занадто холодна, аби плисти. Та й навряд чи Левон не знав про те, що підземелля заповнене водою... — відповів мені Чезаре.

А Левон поміж тим намацував щось попід стіною ногами.

Не маючи змоги пояснити нам зрозумілою мовою, він вважав за доцільне просто мовчки робити те, що вважав за потрібне, а ми могли лише довіритися йому.

Те, що шукав Левон, було таким собі кам’яним підмурком вздовж стіни. Достатньо широким, аби ним могла пересуватися людина.

Піднявшись на цю стежину, ми рушили за Левоном далі. Вода тепер заледве доходила нам до кісточок. Але все ж рухатися цією кам’яною стежкою було вкрай незручно.

Ми слідували за нашим провідником далі. Те, що спочатку ми вважали підземеллям, виявилося довгим просторим коридором із достатньо високим кам’яним склепінням. Його підлогою, схоже, текла підземна річка. Враз стишений плюскіт змусив нас зупинитися. Щось наздоганяло нас позаду. Левон теж завмер, примружив очі, вслухаючись у лише йому зрозумілі звуки. Подав нам рукою знак, і ми зупинилися в очікуванні.

Що то було? Наче якась дивна здоровенна риба з блискучими очима, розсіваючи навколо себе примарне світло, пливла слідом за нами.

— Що воно таке? — проказав герцог Валентино, вдивляючись углиб кам’яного коридору позаду нас.

Та Левон залишався спокійним, не виявляючи ніякого хвилювання.

— Що воно таке? Що то є? — перепитав герцог латиною в надії, що Левон його зрозуміє.

— Човен! — відказав Левон. Ми тільки перезирнулися.

Нарешті примарне світло почіткішало, і тепер ми могли вгадати обриси човна з ліхтарем на носі, що рухався в наш бік. У човні стояв кремезний чоловік та направляв веслом човен серединою кам’яного коридору, відштовхуючи його від стін, вочевидь, для того, аби він не напоровся на мілину.

— Ху-у-у... — видихнув Чезаре. — Це було гірше, ніж зустріч із ведмедем, друже Леонардо. Я вже було подумав про нечисту силу, що блукає цими підземеллями.

Тим часом Левон, упізнавши того, хто кермував човном, знову гукнув йому і той запрацював веслом енергійніше. Вже за кілька митей незнайомець порівнявся з нами і ми змогли розгледіти його міцну статуру та дивний одяг. Голову човняра прикрашав великий чорний берет.

Левон щось запитав незнайомця русинською. Той відповів. Левон знову заговорив, вказуючи на нас.

Ми ж із герцогом відчували себе цілковитими дурнями, не розуміючи з їх розмови ні слова.

Однак незнайомець люб’язно, хоч і досить похмуро, всміхнувся і направив свого човна веслом ближче до стіни, де на кам’яному підмурку стояли ми.

— Здається, цей добродій запрошує нас до свого човна, Ваша світлосте! — здогадався я. А тим часом Левон вже показав нам приклад, погасивши свій смоляник та стрибнувши до човна.

Слідом за ним туди один за другим ступили