Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Група туристів ще деякий час знаходиться в комірчині, але я більше до дзеркала не підходжу. Адже мені здалося, що від нього віє холодом. Я справді злякалася. Мені здалося, що ще мить і ця постать покине дзеркало, і схопить мене.

Не хочу вірити, що таксист мав рацію. І зустріч зі султаном в одязі жебрака, матиме наслідки. Якщо це правда, тоді мені вже втрачати нічого. Можна сміливо починати своє дослідження підземелля, і будь-що-будь.

Покидаємо комірчину, і продовжуємо рухатися широкими ходами підземелля, з численними арками та здебільшого пересипаними ходами. Я вже мало вдаюся у розповіді гідів, бо це все казки. З усього, що мені довелося побачити, я роблю висновки, що у фортеці перетинаються подвійні паралелі. Реальне життя йде поруч з потойбічним. І схоже гіди це чудово розуміють.

Я тримаюся позаду групи, аби якомога більше всього розгледіти. Підсвічую собі ліхтариком. Усвідомлюю, що екскурсії підземеллям навмисно проводяться в ночі, адже тут досить темно. Напевно спеціально використовують вогонь, замість електричного освітлення. Так у туристів буде менше запитань.

Я освічую ліхтариком чергову арку, що збудована з трьох арок. Серце холодне, від того, що в центральній арці бачу жебрака, якого бачила на мості старого замку. Він дивиться прямісінько мені в очі, і манить мене рукою до себе. Мені лячно. Я відчуваю, як задихаюся, і мені катастрофічно не вистачає повітря. Я прихиляюся до стіни, адже з моїм тілом відбувається щось дивне. Тіло мене не слухається. І я чітко чую хрипкий чоловічий голос.

«Іди за мною».

Я збираюся з силами, та наче не своїми ногами наздоганяю групу туристів. Мені страшно, але паніки я не відчуваю. І точно знаю, що при усім, я прийду сюди завтра, але вже в день. Бо тепер не можу залишити свої численні запитання без відповіді.

Наздогнавши групу, трохи заспокоююся і знову міркую.

 А може оцей жебрак, — це театралізоване дійство? Ні! Мабуть, ні! Бо як же тоді розповіді таксиста.

Мені ще б раз з ним порозмовляти. Але цю справу, також відкладаю на завтра.

Через десять хвилин гіди виводять усіх на поверхню. Всі роблять фото нічної, освіченої штучним світлом фортеці. Я теж зробила кілька знімків.

Гід Ігор повідомляє, що викликав для нас маршрутне таксі, яке підвезе охочих до міста.

Це чудово!

Зітхаю я, бо почуваюся геть виснаженою. І страшенно хочу спати. Присівши на кам’яну брилу, я з усіма чекаю маршрутку. Юрба на емоціях, обговорюють екскурсію. Діляться враженнями. Я ж мовчки слухаю, і ледь не дрімаю. Краєм ока помічаю, що поруч наче щось війнулося. Оглядаюся в той бік, і серце знову на мить зупиняється, бо поруч стоїть жебрак. Добре, що я втримала крик.

Якого біса він за мною вештається?

 Серце у грудях калатає так, що здається от-от вистрибне. Я дивлюся на примару султана, а він на мене. Добре, що його обличчя сховане у темряві. Мабуть, минає хвилина, але нічого не відбувається. Жебрак просто стоїть, і я поволі розслабляюся. Намагаюся вирівняти дихання, та заспокоїтися, аби ніхто не помітив. Бо ж тепер знаю, жебрака окрім мене ніхто не бачить.

Я сподівалася примара зникне, але ні. Жебрак стояв доти, доки я не сіла у маршрутку. Я бачила його через вікно мікроавтобуса. Він стояв мов статуя на тому ж місці, лише нічний легенький вітерець гойдав його порвану рясу.