Лія Тан - Відьомський шабаш , Лія Тан

Глава 7

Звідки Поліна знає, що я не одна?

Це питання не дає мені спокою. Але я вимушена покинути свої роздуми, бо до мене впевненою ходою наближається Сергій.

— Ходімо, Орисю, до каси. Сподіваюся, у цьому балахоні, ти ні з ким мене не сплутаєш?!!

Я схвильовано йду за чоловіком, який тягне візок з гарбузами до каси.

Мені лячно. Навіть уявити боюся, як проведу сьогоднішній вечір та ніч. Якщо цей чоловік залишиться поруч, то порушить наші з дівчатами традиції.

Доки я розгублено міркую, мій нахабний залицяльник оплачує гарбузи, мантію та маску-окуляри та невеличкий порцеляновий гарбуз, у подарунковій коробці.

Я лиш спантеличено кліпаю, розгублено цікавлячись.

— Сергію, навіщо ти..? Я ж могла сама...

— Орисю, припини! — лагідно посміхається чоловік, і хазяйновито розпоряджається. — Ходімо краще вивантажимо це все в машину.

Мені не залишається нічого іншого, як іти за чоловіком.

Сергій вивантажує гарбузи з візка у свій багажник. Я ж лише спантеличено спостерігаю за усім. Поведінка чоловіка дещо шокує мене. Я ж вже сім років одна. Не звикла ні до чоловічої уваги, ні до такої самовпевненості зі сторони сильної статі.

Відвізши візок під козирок, Сергій повертається, й зупинившись зовсім поруч заглядає в мої очі, у світлі нічного ліхтаря.

— Орисю, все добре? — заклопотано цікавиться.

— Напевно... — розгублено шепочу. — Не знаю.

— Не хвилюйся, сьогодні Велесова ніч, — вона сповнена див, магії, містики та романтики. А ще для самотніх, це непоганий шанс поєднати серця.

Я спантеличено кліпаю, і навіть не помічаю як посміхаюся.

— Невже ти у все це віриш? — питаю з неабияким інтересом та зацікавленістю.

Сергій впевнено скорочує відстань між нами, і так зненацька обіймає мене, що я, здається дихати перестаю. А він відверто дивлячись на мене питає.

— А ти? Невже, ти не віриш у магічність цієї ночі?

— Я... — збентежено кліпнувши опускаю очі. — Сергію, я уже не знаю, чи вірю я, хоч у щось.

Чоловік хмикнувши, пригортає мене до себе міцніше.

— Орисю, сподіваюся, сьогоднішня ніч, змінить наші долі остаточно.

— Сергію, невже ти самотній? — раптом випалюю я, адже мені спокою не дає це питання.

— Самотній, красуне. І чесно якби не зустрів тебе сьогодні, то ще довго, мабуть, би залишався самотнім.

Така відповідь чоловіка подобається мені, і заодно здається дивною. Розумію, що це швидше за все, він так залицяється. Відчуваю як рум’янець вкриває мої щоки, тому напружено прошу.

— Гаразд, Сергію, якщо доля вже таки нас звела, то давай поквапмося, бо вечірка розпочнеться без нас.

— Давай, — зітхає чоловік, і взявши за руку, веде мене до моєї машини.

Моє серце тріпоче у грудях, а від доторків чоловіка, я відчуваю легке поколювання на шкірі. Емоції та трепет переповнюють мене, і не залишає відчуття, що цьогорічний Гелловін, стане для мене особливим.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍