Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Таксист витримує паузу, а я відчуваю, як волосся на голові стає дибки, а у жилах холоне кров. Здається я втрачаю вміння говорити, і обірваними фразами порушую паузу.

—      То, що..?

—      То на ту дівчину чекає біда... — Чоловік знову зиркає на мене.

Я ж нервово ковтаю. Ці секунди мовчання для мене мов вічність.

—      За тими розповідями, дівчина котра загляне в очі султана, приречена на самотність, недуги й біди, — доповнює свою розповідь Сергій Петрович.

Тепер зітхаю я, бо чекала чогось більш гіршого і страшнішого. Хоча переліченого чоловіком цілком достатньо. Але вже пізно. Я вже бачила цього жебрака, і мала можливість заглянути в його холодні, темні очі. Тож тепер я приречена, але втрачати мені нічого. Здригаюся від своїх думок, наче від холоду.

Сергій Петрович зупиняється біля фортеці. Я дякую йому, беру візитку, та на останок при моторошних відчуттях, з оптимізмом кидаю.

—      Сподіваюся, султан буде до мене милостивим.

—      Дай Бог! — посміхається таксист та просить. — І все одно, Цвітано, будь обережною. І якщо щось потрібно... Чекаю дзвінка.

Домовилися! — посміхаюся чоловікові, й попрощавшись з ним, йду до входу у фортецю, де вже зібрався натовп охочих, відвідати вечірнє підземелля.