Ірина Кузьменко - Місто грішних душ, Ірина Кузьменко

— Поїдеш з Артуром. У мене є ще справи.

— Як скажеш!

Повільно йдучи до машини, Сабін у натовпі побачила Серену. У глибині душі дівчина заздрила, що саме стерво Марина була сестрою її найкращої подруги, а не вона…

— Вітаю, сестричко! — заплескавши в долоні, голосно промовила Марина й обійняла Серену.

— Гарно граєш, як завжди, — обійнявши у відповідь сестру, прошепотіла.

— Для всіх присутніх гієн ми — ідеальна родина.

— Без сумніву, — нахмурилася Серена й відсторонилася від сестри.

Батько також привітав Серену й легко обійняв. Утім, вже за кілька хвилин усмішка з його обличчя зникла, коли до них підійшов Семуель Харельсон.

Серена не очікувала побачити дідуся Сема. Вона міцно обійняла його, і дідусь обійняв онуку у відповідь. Не стримавши емоції, вона схлипнула й промовила:

— Я не думала, що ти… приїдеш! Я так рада тебе бачити!

— О, моя зірко, я не міг пропустити твій випуск! — широко усміхнувшись, промовив дідусь Сем.

Марина закотила очі й неохоче обійняла дідуся. Вільям Блек, насупившись, привітався.

— І тобі вітання, Блеку! — беземоційно промовив дідусь Сем і, звернувшись знову до Серени, попрохав її відійди.

— Серено, ми будемо чекати біля машини! — голосно промовив батько. Дівчина, оглянувшись, кивнула.

— Як ти, моя зірко? — запитав дідусь Сем.

Серена знизала плечима й взяла дідуся під руку. Просте та стандарте питання, але вона навіть не могла відповісти на нього.

— Ти вже стала такою дорослою. Не віриться, який час швидкоплинний. Блек не ображає?

Серена зупинилася й захитала головою. Дідусь Сем нахмурився.

— Все нормально! — змусила себе усміхнутися.

Дідусь Сем дістав візитку з кишені й простягнув онуці.

— Це мій номер телефону. Якщо потрібна буде допомога, звертайся! Я жалію, що свого часу поїхав із міста й не приділяв тобі й Марині уваги. Не зміг жити в одному місті із цим покидьком Блеком.

Серена зітхнула й, взявши візитку, поклала в клатч. Вона знала про ворожнечу батька й дідуся. Утім не думала, що все настільки погано. І не дивлячись, скільки пройшло років, дідусь Сем ще й досі зневажав батька.

Семуель провів Серену до автівки Блека. Батько був похмурим. Марина сиділа в машині й клацала в телефоні. Побачивши дідуся, помахала йому рукою.

Серена обійняла дідуся Сема й, попрощавшись із ним, сіла в машину. Семуель, поглянувши на Блека, підійшов до нього й промовив:

— Я повернувся в місто, прокуроре. Це тобі натяк. Зрозумів?

Блек хмикнув. Склавши руки в кишені, наблизився й процідив крізь зуби:

— Містере Харельсоне, розумію, що ви ще й досі звинувачуєте мене в смерті Саманти. Ваше право. Але втручатися в наші родинні взаємини та баламутити своїми причудами Серену не варто. І це не натяк.

— Як був покидьком, таким і залишився! — фиркнув Семуель.

Серена спостерігала в машині за розмовою батька й дідуся. Коли Блек повернувся, вона опустила голову.

— Увечері в мене справи. Вечерю приготує Фелісіта. Мене не чекайте, —промовив і, завівши двигун, виїхав із території коледжу.

Семуель Харельсон, провівши поглядом машину Блека, нахмурився й повільно пішов до своєї автівки.

Тим часом Лука, споглядаючи за містером Харельсоном, задумався. Він знав про складні стосунки колишнього федерального прокурора й Блека. Цим можна було скористатися. До нього підійшов Адам Воррен і, щоб привернути увагу Неро, кашлянув. Лука озирнувся.

— Розумію, що тобі зараз не до моїх сімейних проблем. Утім послухай. — Лука кивнув. — Я сьогодні, вперше за кілька довгих років, поговорив із матір’ю. Вона повідомила, що в батька остання стадія раку.

— І що ти пропонуєш? Надіслати йому букет квітів наостанок?

— Я зробив висновок, що батько, можливо, не зупиниться, доки не завершить помсту.

Лука мигцем поглянув на сестру, яка стояла біля машини. Слова Адама мали сенс.

— Доки живий Пітер Крейд, вона все одно буде в небезпеці, — буркнув Лука й нервово поправив галстук.

— Пітер Крейд не лише твоя проблема, але і моя також.

Сабін, стоячи біля машини, із цікавістю спостерігала за братом і Адамом Ворреном. До неї підійшов Артур і промовив:

— Є якісь плани?

Сабін від неочікуваності сіпнулася. Обернувшись, видихнула й відповіла:

— Спочатку хочу поїхати в лікарню. Шви зняли, але рана ще й досі нестерпно болить. Опісля хочу поїхати з Лордом у притулок. А потім буду збирати речі.

— Якщо ти не проти, я поїду з тобою в лікарню та притулок! А то з пухнастими друзями інколи буває тяжко.

Сабін всміхнулася й промовила:

— Коли я поїду, мій песик буде також і твоєю відповідальністю. І не лише він.