Ірина Кузьменко - Місто грішних душ, Ірина Кузьменко

Розділ 17

Повернувшись із лікарні, Сабін відчувала, що втрачає контроль над собою та над своїми емоціями. Все видавалося дуже складним, втомливим та виснажливим. Ці відчуття пригнічували, і вона через силу змушувала себе робити звичні, на перший погляд, справи.

Рана на животі ще нила. Сабін пила знеболювальні ліки й терпіла. Це неприємне відчуття дратувало. А сама рана стала ніби нагадуванням їй, що не варто більше поводити себе нерозсудливо.

Поглянувши на сукню, яка висіла на вішалці, дівчина зітхнула. Повернувшись у ліжко, скрутилася клубочком. Було єдине бажання — закритися в кімнаті й не виходити кілька днів. І нехай весь світ почекає…

Почувся стукіт у двері. Сабін не відреагувала. Через кілька секунд Лука зайшов у кімнату.

— Я думав, що ти із самого ранку вже чепуришся.

— У мене є ще час, — не оглядаючись, тихо сказала.

— Погано себе почуваєш? — насупився Лука й, підійшовши, поклав долоню на чоло сестри.

— Зі мною майже все нормально.                        

— Сабін, я пам’ятаю, як ти не хотіла ходити в дитячий садок. Постійно вередувала й плакала, — Лука присів на край ліжка, і вона оглянулася.

— І лише ти міг мене заспокоїти! — додала Сабін, і на її обличчі промайнула легка усмішка.

Лука кивнув і продовжив говорити:

— А потім розпочалася школа. Однак проблеми не зникли…

— Так, я була істеричкою з дитинства, — хмикнула Сабін і поклала голову на братове плече. — Не хочу бачити людей та їхні фальшиві усмішки. Чути слова співчуття та слова підтримки. А насправді, я впевнена, половина моєї групи зраділа тому, що мене підстрелили, і, можливо, дехто навіть надіявся на те, що під час операції в мене зупиниться серце...

— Що за дурниці ти говориш? — у голосі Луки промайнула нотка суворості. Знизавши плечима, Сабін не відповіла на питання брата, адже насправді й сама не знала відповіді й не могла зрозуміти, що твориться в її голові. Натомість, мигцем поглянувши на сукню, промовила:

— Думаєш, що мені варто поїхати в коледж?

— Ти вже самостійна, Сабін. І повинна сама навчитися відповідати за свої бажання й вчинки. Особливо тоді, коли мене не буде поряд. Утім, ти розумниця в мене. І я не буду так сильно хвилюватися.

— Як твої слова співпадають із тим, що я не дуже хочу їхати на вручення дипломів? — хмикнула.

— Це лише слова підтримки. А ти сама вже вирішуй — поїдеш, чи ні. Я не хочу, щоб ти через свої нав’язливі думки або банальну лінь не пішла в коледж та не отримала диплом із рук директора Свона. А ті люди, які, як ти думаєш, тебе не люблять і бажають зла, нехай лікті кусають і заздрять далі.

Сабін опустила голову. Стримуючи сльози, прошепотіла:

— Якщо чесно, я не знаю, що зі мною відбувається. Я відчуваю постійну втому. І до цього стану ще додається провина через те, що… — Сабін замовкла й глибоко вдихнула.

Лука нахмурився.

— Ти не договорила! — обережно взяв за руку сестру. — Сабін, що тебе так тривожить?

— Не звертай уваги, — Сабін стиснула братову руку й захитала головою. — Це все мої маленькі причуди. Я зараз зберуся й поїду в коледж.

Лука примружився й кивнув. Він розумів, що сестру щось бентежить. Але не хотів насідати на неї з питаннями. Інколи варто дати час, щоб вона сама заспокоїлася, або настало бажання виговоритися.

— Якщо захочеш поговорити, радий буду вислухати!

— Пробач, старший брате, але тобі я не про все можу розповісти, — знизала плечима.

— Між нами вже є таємниці? — вигнув брови Лука.

Сабін поцілувала Луку в щоку й обійняла за шию.

— Лисичка, — всміхнувся Лука й обійняв у відповідь. — Давай, збирайся! Якщо буде можливість, я приїду.

— А я тоді буду тебе чекати, — відсторонившись, усміхнулася.

Лише одна тепла розмова. Лише кілька слів підтримки. Утім, такі потрібні були саме в цю хвилину. Для Сабін Лука був ніби маяк посеред бурхливого океану. Він інтуїтивно відчував її настрій. Знав, коли доречно продовжувати говорити, а коли варто дати час, щоб Сабін прийшла до правильного рішення сама.

Лука дістав із кишені документи й поклав їх на стіл.

— Якщо буде цікаво, прочитай.

Коли брат вийшов, Сабін поглянула на документи. Піднявшись із ліжка, взяла їх і, прочитавши уголос, промовила:

— Бізнес-курси організовують британські тематичні школи, — зітхнула. — І працюють переважно влітку. І розпочинаються вони за тиждень.

Поклавши на стіл документи, поглянула на червону сукню-міді. Перевівши погляд на годинник, який висів на стіні, подумала, що двох годин вистачить їй, щоб зібратися.

 

Про що мріє кожен студент? Мабуть, закінчити вищий навчальний заклад і отримати диплом. Однак у ряді цих сподівань є ще одна заповітна мрія — одягнути мантію, церемонний академічний одяг. 

Сабін поглянула на темно-синю мантію і скривилася. До неї підійшла Серена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍