Тетяна Овчіннікова - Зустріч випускників, Тетяна Овчіннікова

Прокинулася я від нестерпного головного болю у зовсім незнайомій кімнаті. Де я? Що зі мною відбулося? Чому я не пам’ятаю, як закінчився вчорашній вечір? Ми приїхали до Влада, а далі… А далі – порожнеча. І щойно я силкуюся щось згадати, як головний біль посилюється, загрожуючи втратою свідомості. Хотілося до туалету, але, варто було подумати, що для цього доведеться підійматися, як мігрень знову давалася взнаки. Так, голова боліла точно не від похмілля, до такого стану я допивалася лише кілька разів у своєму житті, проте тоді переважав дискомфорт у кишківнику та дошкуляла нудота. Зараз із внутрішніми органами було все гаразд. То що ж зі мною трапилося?
Роботу думки перервала тітка Галя, яка зайшла до кімнати. То я заночувала у Влада? Матінко…
- Доброго ранку, - приязно привіталася жінка. – Тобі вчора стало зле, то ми вирішили, щоб ти заночувала у нас. І під наглядом, і не знали, куди тебе відправляти. Як ти почуваєшся?
- Доброго ранку. Голова болить. Здається, мігрень.
- О, мені це знайомо. Зараз принесу таблетку.
І вже за хвилину мені згодували таблетку і напоїли водою.
- Допомогти сходити до вбиральні? Може, якщо душ приймеш, стане легше?
- Ой, тітко Галю, мені незручно вас турбувати.
- Та яке там «незручно»?! Не чужі ж люди. Могли б бути…
І поки я переварювала одну почуту інформацію, Владова мама ошелешила мене іншою:
- Ти пробач, будь ласка, мого телепня сина.
- За що пробачати? – не второпала я.
- Сама чудово знаєш. Як мінімум, за зіпсований випускний. І за п’ятнадцятилітнє мовчання. Та й ще багато за що.
- А де він сам?
- Зібрався ще ні світ ні зоря, та й поїхав до себе у Житомир.
- Знову втік?
- Знову… Ну та й грець із ним. Ходімо, приведемо тебе до ладу.

Ми вже сиділи за столом – його батьки вмовили мене поснідати разом з ними, - коли знадвору почувся гавкіт собаки, а коли тітка Галя вискочила з кухні, у вітальні пролунав засапаний голос Влада:
- Мамо, Поля вже пішла? Давно? Не казала, де зупинилася?
- Тьху на тебе! Та що трапилося? Чому ти повернувся?
- До Поліни. Досить вже ховати голову у пісок.
- Оце правильно! Підтримую обома руками.
- То де вона?
- На кухні. Снідає. Ти б теж поїв. Певно ще й ріски в роті не мав?
Проте Влад, вочевидь мало слухав матір, бо вже обігнав її й завмер на порозі. Його татко, який до того разом зі мною прислухався до розмови у вітальні, тепер піднявся і вийшов із кухні зі словами:
- Ну ви тут погомоніть, а я маю справи.
Та ми лише краєм ока бачили капітуляцію його батьків, погляди наші були приковані одне до одного. Мов і не було тих 15-тьох років, наче вчора ми востаннє поцілувалися коло моїх дверей. Від того, аби кинутися йому на шию, мене стримувала лише одна думка: як правильно це зробити? Чи не завдам я йому шкоди?
- Привіт, Полінко, - прикладка «Половинко» невиголошеною застигла у повітрі.
- Привіт, - папугою озвалася я. – Дякую, що прихистив.
- Будь ласка. Що з тобою було? Ти ж не напилася до такого стану?
- Сподіваюся, що ні. Я була зовсім не п’яна. Та й похмілля зранку не було. Лише мігрень найдужча, та завдяки твоїй мамі вже все минулося.
- То чому ж ти вчора відключилася?
- І гадки не маю.
- Радий, що з тобою все гаразд.
- Я теж.
І замовкли… Я не хотіла спонукати Влада до відвертості: захоче – сам почне говорити. Проте він мовчав. Ну що ж.
- Послухай, Владе, я щиро вдячна тобі за все. А зараз мені вкрай необхідно бігти до готелю, збирати речі й мчати в обласний центр, аби встигнути на вечірній потяг.
- Ти вкрай поспішаєш? Не маєш можливості затриматися тут надовше? Тебе чекають вдома?
- Навіщо мені затримуватися?
- Бо я хочу поговорити. Пояснити причини своїх вчинків.
- Це тому ти вранці поїхав?
Влад гірко посміхнувся:
- Мабуть, тому. Але дорогою схаменувся, тож тепер я тут. Вислухаєш?
- Не запізно?
- Сказати правду ніколи не пізно.
- І що мені робити з твоєю правдою 15 років потому?
- Та хоч на смітник викинь! Але я не можу більше мовчати!
- Дивно, вчора ще міг.
- Міг. До моменту, коли побачив тебе. Більше не можу. Давай я відвезу тебе до області й дорогою ми поговоримо.
- Відвезеш? – здивовано перепитала я, переводячи погляд на його крісло.
- От саме цього я й боявся, - загадково кинув Влад. А далі пояснив: - Я можу водити авто з ручним керуванням. То як?
Невже я можу сказати «ні»? Щоб потім до кінця життя картати себе, що не дізналася причин його вчинків?
- Їдьмо.
Попрощалися з його батьками, пішли до автівки, яка була поспіхом кинута біля воріт. Влад всадив мене на пасажирське сидіння, сам теж взявся пересідати. Я не могла стриматися, в усі очі дивилася, як він це робить. Спочатку підсувається до краю сидіння свого крісла, переставляє праву ногу в салон авто, руками відштовхується і за кілька прийомів переносить своє тіло на сидіння машини. Далі – ліва нога все ще стоїть на асфальті - схиляється, аби розібрати своє крісло і по частинах скласти на заднє сидіння. Після чого вже підтягує й іншу ногу у салон і зачиняє дверцята. Повертається до мене.
Думки у моїй голові повністю відсутні. Що казати – не знаю.
- От тільки не треба мене жаліти! – першим подає голос Влад.
- Навіть не збиралася.
- Ага, знаю я твій погляд! Ти так колись на нещасних викинутих цуценят дивилася. А потім ще намагалася їх прилаштувати кудись. До речі, у дворі гавкає якраз нащадок тієї собаки, яку ти мені нав’язала.
Так, незадовго до останнього дзвоника з нами справді трапилася така історія. І він ще пам’ятає мій вираз обличчя?
- Ти зовсім мене не знаєш. Гадки не маєш, якою я стала. Тож і висновків не роби.
- Вибач, - одразу ж поступається у своєму гніві чоловік. – Куди їхати?
- Готель «Пролісок». Знаєш?
- Так.
Натискає на газ, виїжджає на дорогу. Мовчить. Хотів же поговорити!
Певно, читає мої думки, бо раптом говорить:
- Вибач, ніяк не можу розпочати.
- Маємо близько двох годин дороги. Збирайся з думками.
Сміється:
- Сподіваюся, це буде швидше.
- Я теж.
Відвертаюся до вікна і знову милуюся пейзажами містечка. Чи повернуся я сюди ще коли-небудь? Навряд. Хіба що знову на зустріч випускників.
У мовчанні проходить вся дорога до готелю.
І лише коли я з речами повернулася до авто і ми виїхали за місто, Влад зупинився біля узбіччя і повернувся до мене:
- Не можу говорити про це, коли доводиться слідкувати за дорогою. Повір, я недовго, тож ми встигнемо.
- Говори, - спокійно відповідаю. Емоції немов перегоріли.
- Коли я повертався від тебе вночі перед випускним, мене збив п’яний водій. І втік. Я до світання пролежав у кущах коло дороги, і лише коли розвиднілося, мене знайшов якийсь чоловік, що проїжджав повз на велосипеді. Викликав швидку. Знайшов мій мобільник і зателефонував матері. А далі лікарня. Рентген. Підозра на перелом хребта. Потім одразу ж в обласну, бо наші таких складних операцій робити не беруться. Відділення нейрохірургії. МРТ. Підтверджується перелом двох хребців в грудному відділі. Операція. Три дні реанімації та – крісло колісне на решту життя.
Як ти можеш зрозуміти, у той складний період ніхто навіть не згадав про те, що у мене випускний. Що я маю якісь зобов’язання. І перед тобою теж. Батьки просто боролися за моє життя. Десь тиждень я плавав на межі свідомості, а коли прийшов до тями, одразу ж був ошелешений новиною про свій стан здоров’я. Був немічний, як новонароджене кошеня. Татко допомагав навіть сідати, бо я сам цього робити не міг.
Повір, першою думкою після приходу у свідомість, була: «Як там Полінка? Вона ж певно місця собі не знаходить!» Якби на той час телефон був у межах моєї досяжності – зателефонував би без вагань. А так, уже усвідомлюючи, що зі мною трапилося, телефонувати тобі остерігся. А потім і зовсім вирішив, що тобі, красивій, успішній дівчині, у якої все життя попереду, нічого робити поряд з інвалідом. Тому й вирішив вдати з себе безпринципного покидька та замовкнути на все життя. І з рештою однокласників порвав усі зв’язки. Та це й не складно було – реабілітацію проходив близько року. А потім навчання, адаптація, розвиток навичок самостійного життя, нове житло, нова робота. Лише років з сім-вісім через по роботі перетнувся з Калюжним. Майже кулаками вибив з нього присягання мовчати про мій стан будь-кому, після того, як той побачив мене у кріслі. До батьків час від часу приїжджав, але під прикриттям страшенної таємниці. Та колись Віта Харченко мене відстежила, тож теж дізналася про мою таємницю. Але вона вже сама заприсяглася, що нікому не розповість. Мене це цілком влаштовувало. Як ти розумієш, уся конспірація була направлена на те, щоб ти ні про що не дізналася.
З часом тягар мовчання все дужче придавлював мене. Зупиняло лише твоє ігнорування зустрічей. Думав, що в тебе все чудово, то й не хотів лізти зі своїми зізнаннями. А коли побачив у загальному чаті твої повідомлення, дах взагалі зірвало. А потім ще й у мене на подвір’ї. Думав, втечею все відкину, та де там! Не доїхав навіть до межі області, повернув назад.
Він замовк. Я ж продовжувала холодно (сподіваюся що так, бо в душі вирували скажені почуття) дивитися на Влада.
- Скажеш щось? – не витримав він.
- Скажу. Обов’язково скажу. Але спершу спитаю: хто дав тобі право вирішувати за мене, захочу я бути поряд чи ні? Ти оберігав свої почуття, не задумуючись про мої. Вважав, що у мене було все добре протягом цих років? А тобі в голову не приходило, що я теж після твоєї зради по шматочках збирала себе, боялася навіть в очі поглянути тим, хто був свідком моєї ганьби?
- Але ж я не хотів тебе зганьбити!
- Та тільки твій вчинок саме так виглядав в їхніх очах. «Провчив задаваку! Нехтувала ним понад рік, тож тримай відповідь!»
- Пробач, я зовсім не думав про це.
- Так, ти егоїстично думав тільки про себе.
- Ні, я хотів оберегти тебе від того, на кого я перетворився після травми.
Я кивнула, не бажаючи продовжувати цю розмову. Навіщо? Я вже все з’ясувала.
- Добре, дякую, що все ж розповів правду. Тепер я не вважатиму себе хоч в чомусь винною. Їдьмо.
- Чекай. То ти мене вибачиш?
- Навіщо тобі моє вибачення?
- Бо я все ще тебе кохаю! Бо я не можу спокійно спати, знаючи, наскільки завинив перед тобою!
- Думаєш, якщо вибачу, стане легше?
- Не мені. Але, сподіваюся, тобі. Вибач мені, Полінко-Половинко.
- Не називай мене так.
- Не буду.
- Знаєш, Владе, так і хочеться відгамселити тебе так, щоб місця живого не лишилося. Але що це змінить? Натомість скажи-но мені, ось зараз, 15 років потому після твоєї травми, ти можеш назвати себе отим огидним словом «інвалід»?
- Ні.
- Як я і думала. І знаючи тоді, що ти з усім впораєшся і знову матимеш повноцінне життя… – Ти ж маєш?
- Маю…
- Так от, знаючи тоді, ти б теж не захотів мені нічого казати?
- Ні.
- Трясця! Через твої страхи ми втратили те світле кохання, яке в нас було. Ти явно не заслуговуєш на моє прощення, але ти таки його маєш!
- Дякую. Може це прозвучить самовпевнено, і вже точно не своєчасно, проте я зараз ладен поборотися за тебе з твоїм бойфрендом, чи чоловіком, чи хто там в тебе є.
- Навіщо?
- Повторюся: бо кохаю тебе. І хочу, шалено хочу, аби ти була поряд.
Зітхнула, та все ж вирішила зізнатися:
- Я теж досі тебе кохаю, хоч ти аж ніяк не заслуговуєш на це. І нікого в мене нема, тож боротися доведеться лише зі мною, бо я віддячу тобі сповна за ці 15 кошмарних років невідання.
- Згоден на все. Аби тільки ти була поряд, моя Половинко. Поїхали додому.
- Куди саме?
- Спочатку повернемося до моїх батьків, а потім – куди скажеш.
- У Хмельницький.
- Згода.
- І ти ладен заради мене покинути свою роботу?
- Я працюю в більшості дистанційно, тому не бачу проблеми. Хіба що житло обладнане треба буде підшукати.
- Не треба. Я живу у новобудові. Пандус є. Ліфт працює. Кімнати просторі. Що ще необхідно, зможемо доробити.
- Тебе справді не хвилює, що я не ходжу?
- Мене більше хвилює, аби ти знову не став вирішувати все за мене.
- Більше ніколи.
- Дивись мені!