Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Так, ментально вбита чоловічка, ну занадто вибивалася із загальної картини світу... Де я міг її бачити?..

– Мустафф! – вкотре покликала вже зла "пані".

Тяжко зітхнувши, все ж наблизився.

– Ну що, – хитро глянула вона на мене – як тобі козаки?

– Якщо питання стало за тим, щоб я знищив їхню столицю, то бери он ту залізяку – вказав я на своє вмістище (ржавого меча) – і вперед трощити Хортицю. Чи як її там?

Мені справді хотілося якнайшвидше звільнитися. Я вже на все згоден!

Як би дивно це не звучало, але тепер тиша астрально-ефірного міжмир’я та його перламутрове сяйво зовсім уже не здавалися нудними.

– Е… ні, Дорогий мій, – простягла жінка, ламаючи всі мої надії – дуже ти швидкий! Я не хочу їх знищити... – промуркотіла валькірія.

– А що тоді? – поцікавився я здивовано.

Як на мене, лише це прагнення досі рухало нею.

Томоє ж, не звертаючи уваги, все продовжувала:

– Їхні війська розосереджені… отже, це ідеальний час для початку...

Ні, вона точно одержима. Зуб даю!

Відчуття, що вона сама із собою розмовляє...

І погляд такий... Чокну-утий.

Боги, як я сюди потрапив?

Pov Алана

– То як, кажеш, тебе звуть?

Відірвавши погляд від тарілки з моїм сніданком, здивовано дивилася на дівчину, що вже повернулася. Сівши навпроти і поклавши голову на переплетені в пальцях руки, вона з якимось навіть розчуленням стежила за мною. Зелені очі сяяли цікавістю, а коса, закинута за спину, ледь не діставала до підлоги.

Зізнатися, захоплено поглинаючи неймовірно смачну кашу з ароматним хлібом, я й не помітила, коли каштаново-волоса дівчина до мене приєдналася

– Алана – машинально озвалася я, проковтнувши комок, що став поперек горла.

– Миленько – відгукнулася дівчина – а мене Ольгою. Будемо знайомі – розтягла вона губи в ще більшій посмішці, хоча мені здавалося, що далі просто нікуди.

Зібравшись з думками, я вже хотіла було задати питання, що давно хвилює мене, як у приміщення вихором увірвався той самий бадьорий дідок.

– Ольга! Давай, вставай! Рада вже закінчилася! Зараз снідати всі повалять...

– Вже йду, дядьку Іване, – дзвінко озвалася дівчина і помчала на кухню.

Брюнет, повз якого промайнула Ольга лише незворушно «поправив» і до того не неслухняну зачіску, і глибокодумно знизав плечима. А я загальмовано дивилася на двері, що бігали туди-сюди по інерції, за якими ще недавно зникла дівчина.