Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Я сиділа, здивовано розкривши рота. Моя пам'ять перебирала все, що могла, шукаючи того, кого нагадував мені цей спортивний юнак років двадцяти...

І тут сплив спогад...

Згадався хлопець зі сну, про осінній ліс перед зустріччю з Широю... той, що врятував мене. Юнак з волоссям кольору воронячого крила і грізними рисами обличчя з чорними-чорними очима ледь помітно посміхався.

А ось інший, ранніше бачений спогад: Стало видно обличчя… Поклавши мені руку на плече цей же хлопець із прохолодною впевненістю дивився на мене. Вся його постать вселяла довіру...

У цей момент у приміщення вбігла та сама дівчина з каштановим волоссям.

– Ой, Тихомир, ти дівчинці допоміг – посміхнулася вона – Дякую.

Якраз у цей момент юнак намагався всунути розгубленій мені в руку дерев'яну ложку... Я сиділа, невпевнено озираючись і зминаючи в руках серветку, що не зрозуміло як потрапила мені в руки. Зараз почали мучити питання оплати.

Якщо я правильно зрозуміла, це зовсім інша країна. Як тоді розплачуватися? Яка у них валюта?...

Не буду ж я як неосвічений троль так нахабно користуватися чужою гостинністю!

– Сірошкур! – сплеснула руками дівчина вже по дорозі назад. Її погляд зовсім випадково зупинився на моїй тарілці, куди я, чесно сказати, ще не дивилася – Ти що зовсім з глузду з'їхав? Ти дитині шмат сирого м'яса підсунув?

Хлопець тим часом уже давно сидів за своїм звичним місцем і як ні в чому не бувало пив щось із великого дерев'яного кухля.

Я ж наважилася зазирнути на запропоновану страву. Там виявила якусь кашу, не маленький шматок хліба та два шматки м'яса: один, мабуть, відварений, а інший сирий.

Миттєво згадавши про негодованого пса, що заснув у Шири вдома, звернулася до дівчини:

– А скільки все це буде коштувати?

Так, я плекала надію на те, що їм підійдуть дукати, які складали мій скромний бюджет, зароблений у Емерсонів.

Вражено глянувши на мене, дівчина лише пошепки поцікавилася:

– Ти дволика?

Юнак за її спиною, почувши цю заяву, мало не захлинувся напоєм. А відкашлявшись, брюнет продовжував дрібно тремтіти чи то від сміху, чи то від болю...

– Що? – перепитала я здивовано.

– Ти перевертень? Вовкулачка...?– зрозумівши причину затримки, перефразувала питання жінка

– З чого ви взяли? – прийшла вже моя черга дивуватися.

– Невже ти з'їси сире м'ясо? – округлила очі незнайомка.

Хлопець, здається, дівчина назвала його Тихомиром, продовжував підозріло "давитися". Навіть більше: впустивши голову в долоні, видавав якесь незрозуміле хрюкання. Я вже подумала, що бідоласі потрібна допомога, однак чоловік стукнув себе кулаком по грудях та заспокоївся.

– А? – перепитала я у дівчини, глянувши на м'ясо і усвідомивши, як це виглядає збоку, тут же виправилася: – ні, я хочу віддати це своєму собаці... можна ж?

Полегшено видихнувши, дівчина відповіла:

– Звичайно! Чого ж ні? – і зникла за дверима.

А я залишилася з роззявленим ротом дивитися їй услід, тому що досі не чула відповіді на головне хвилююче мене питання – питання про ціну їжі.

Pov Мустаф Аріл

Награно розслаблено сидячи в позі лотоса, я сумно дивився в кришталеву гладь підземного озера. Від склепіння тяглися вниз, погрозливо нависаючи наді мною сталактити. Нерівне, злегка жовтувате світло лилося з кристалів, що стирчали з підлоги, і відблискувало сірим на похмурих стінах.

Мені ж не було жодної справи, до вельми специфічного «пейзажу» довкола. Тепер стало начхати навіть те, що за моєю спиною на спеціальній підставці лежала та сама ненависна залізчка, що років сто тому мала бути похована разом якимсь бравим лицарем, і від якої я тепер залежу.

Мої думки були далекі від цієї печери. Якимось невідомим чином вони вперто поверталися до подій учорашнього дня.

Весь той час після обіду і до півночі ми з Тиром витратили на безпардонне шпигунство. І нехай слідувати по п'ятах за військовим загоном і стежити за дуже дивними істотами в рази цікавіше, ніж сидіти в цьому підземеллі, це не скасовує того факту, що я, як шавка виконував накази «Пані». Щоб її чорти драли.

Ну та гаразд. Мене дратувало і тим більше непокоїло зовсім не це.

Та дівчина… така юна і… дивна. Як вона без краплі магії змогла нас помітити?

Там було трохи більше половини сотні вояків, левова частка яких були перевертнями або магічно обдарованими. Але лише вона змогла виявити нашу присутність.

Хоча ні, не наше. Мене дівчина не помітила. Начебто...

Та й я її в зграї вовкулаків не одразу побачив.

Лише коли Сорока в мисленому діалозі почав мене тріпати в паніці, я почув не гаразд.

– Мустафе! Він що мене бачить? – скуйовдив пугач пір'я. Спочатку хотілося огризнутися, але перевівши погляд у той бік, дійсно виявив хлопця, що дивився прямо на демона, що був у тваринному вигляді, а точніше дівчину дивної зовнішності.

– Це чоловічка, бовдур! – сплюнув я в огиді до темного, при цьому не відводячи очей від дівчинки.

А дивна істота заплющила очі, протираючи їх, ніби після сну, або у спробі щось краще розгледіти

– Ліняй! – вибравши момент, рикнув я нетямущому пернатому.

Однак і сам я про всяк випадок вирішив змінити місце дислокації. Можливо, дівчина сама й не зрозуміла, але, схоже, вона й справді нас засікла.

Ось дивно як: загін дволиких не помітив, а якийсь дрібний задохлик, зважаючи на все, не просто відчув, а й чітко побачив замаскованих і прихованих пологом невидимості щільними куполами ефіру нас.

Ну, ось чому мене так зачепило це дівчисько? Вже не раз я згадував душонку, що слабо світиться серед лісу і навряд чи піддається расовому визначенню. Ну ось чому вона викликає в мене почуття дежавю?

Чому вона смерділа наскрізь драконовою магією і лісом? Як вона потрапила до цього загону найманців, які йшли до своєї столиці?