Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

"Маячня" – обсмикнула я себе і розгорнула папірець.

«Люба Аланушка! – містили рядки – Вибач, що довелося тебе покинути одну. Однак, якщо ти читаєш цей лист – значить все гаразд!»

«Оптимістично»... – хмикнула я, роздумуючи що б могло статися, якщо Шира так думає.

«Будинок та інші необхідні речі у ньому в повному твоєму розпорядженні! А якщо той сивий хрич і справді тебе покинув – обіцяю! я його вб'ю!»

«Жорстоко» – не могла не визнати я.

«Бажаю добре влаштуватися на Січі! Сподіваюся, ти залишишся тут надовго!

Сау булигиз!

Мәхәббәт белән Шира…»

Під кінець почерк зовсім кривий став... Я не змогла розібрати жодного слова з нашкрябаного "підпису", окрім хіба що імені.

Нехай Шира і дозволила користуватися всім її добром, я, проте, зловживати не планую, та й те, що використовую, потім відпрацюю...

Задумливо крутячи послання, пройшла в останню кімнатку. Там виявилася величезна дерев'яна бочка, відра, черпачок та полиці, заставлені запашними косметичними настоянками із сірими етикетками.

Зізнатися, це приміщення не вибивалося із загальної композиції. На підлозі перед відкритою бочкою лежала ведмежа шкура, гачки тут замінювали маленькі оленячі ріжки, а косметику, якщо бути чесною, я помітила не одразу, бо вона дуже добре маскувалася під сірий фон гранітних плит прибитих до стіни. Таких просто величезних кам'яних пласта було тут два: по одному на стінах, що сходяться в одній точці, в кутку між якими і стояла бочка.

Довго розглядаючи це приміщення, виявила на дні бочки водопровідний слив що йде, схоже, під будинок. Ця знахідка і підштовхнула мене до висновку, що кімнатка є купальною, оскільки також тут ще й не було вікон.

Повернувшись у маленьку спальню з гобеленом, виявила Рудика, що заснув на килимку з лисячої шкіри. Пес дуже добре зливався з підстилкою, тому довелося по нишпорити по кімнаті, перш ніж натрапила на нього. Скрутившись калачиком і накривши хвостом ніс, щеня мирно сопіло.

Замислено виглянувши у вікно все ж таки вирішила, що я спати не хочу, а тому навшпиньки вислизнувши з дому і зачинивши щільно двері, пішла на пошуки пригод.

Поблизу ті нереально довгі будинки, бачені ще з височини виявилися ще більшими.

Вітер гуляв між хатками, ганяючи пил і самотнє листя. На душі було легко і спокійно навіть незважаючи на те, що місто здавалося вимерлим. Я не зустріла жодної живої душі. Лише проходячи повз невелику, судячи з усього, таверну почула голоси і відчула рух.

Тихо постукавши об бруси лутки, обережно переступила поріг спочатку здалося напівтемним приміщення з відчиненими дверима. Коли очі швиденько звикли, виявила, що тут не так уже й темно.

З двох великих відчинених навстіж вікон лилося приємне оку світло. У ранкових променях сонця танцювали дрібні пилинки... Простора зала, круглі столи... Спочатку ця атмосфера викликала ностальгію.

Тішили око артефакти, що років десять тому прийшли на зміну свічкам. На стінах, на мій подив, висіли дві самотні картини, які з цього місця мені не вдалося розгледіти.

Просто навпроти входу був довгий дерев'яний стіл і вивіски під стелею. За стільницею висіла пара довгих полиць, заставлених напівпорожніми пляшками і двері, що вели, судячи з всього, на кухню.

Саме звідти і вийшла дівчина з пишною фігурою. На ній красувалася звична мені сукня синього кольору, довга товста коса була закинута на груди.

– Все я пішла – крикнула вона за спину і швидким кроком попрямувала до виходу, подумки явно літаючи в хмарах.

Не описати словами її подиву, коли я, завбачливо відступивши, щоб не зіштовхнули, подала голос:

– Вибачте, а… – почала, було, я сором'язливо.

– Ой, дитино, ти до нас? – Без проблем перейшла незнайомка на загальний – нова чи що? Я тебе ще не бачила – як би, між іншим, поцікавилася вона, блиснувши очима, і схопивши за передпліччя, посадила мене за найближчий столик – я сподіваюся, ти не дуже голодна... Ти не проти, якщо я зараз швиденько збігаю, а по поверненні вже й нагодую тебе? Згодна почекати? – лепетала вона, не даючи слова вставити.

– Звичайно, я зачекаю – тихо озвалася трохи розгублена я, бо не чекала такого натиску.

– Ну, тоді залишайся тут – я скоро! – і зникла в яскравому світлі відчинених дверей.

Вирішивши все-таки почекати, як і просила невідома, знову почала розглядати приміщення. Мій безцільно блукаючий погляд раптово натрапив на хлопця, що сидить у найдальшому і темному кутку в чорному одязі і так само чорною шевелюрою.

Раптом за міжкімнатними дверима почулася метушня, і з неї бадьорою ходою випурхнув дідок з довгими вусами і єдиним швидше сірим, ніж сивим локоном на голові. Привітно кивнувши мені, він також вийшов з будівлі, не звернувши жодної уваги на хлопця, що сидить у кутку.

Двері на кухню залишилися відчиненими... Почувся запах їжі. Чомусь особливо чітко я виділила аромат соковитого пташиного м'яса. Для мене це здалося дивно, адже раніше я ніколи не відрізняла свинину від індички, навіть на вигляд... Мені було якось байдуже.

Рот миттєво сповнився слиною, а шлунок подав ледь відчутний, ніби притуплений сигнал голоду.

Несподівано юнак, що до того сидів за столом спиною до мене, встав і попрямував на кухню. Почувся цокіт посуду та шелест пергаменту.

Через якийсь час він вийшов у зал з кухлем і тарілкою просто величезних розмірів доверху наповненою їжею. Мовчки поставивши страву переді мною, він лише на мить глянув в мої очі з якимось докором.

І ось тільки зараз я змогла розглянути його обличчя

Волосся в сонячних променях здавалося не чорним, а темно-темно-синім з цікавим відблиском... Добре виражені вилиці, в міру витягнутий череп, густі брови, ніс з горбинкою і лише здавалося вічно молоді, і водночас мудрі очі вибивалися із загального темного образу своїм яскравим сонячно-жовтим кольором.