Надія Філіпська - Назарчик та дракон Шелест, Надія Філіпська

– Можливо дракон спить і тому мене не чує? – зовсім тихо мовив Назарчик. – Як інакше пояснити, що він не вийшов?

– Я не сплю! – рознісся грізний голос над галявиною.

Назарчик побачив, що з печери виглядав великий зелений дракон.

– Але мені зараз не до двобою.

– А чим ти зайнятий? – з цікавістю запитав хлопчик.

– Сьогодні ж переддень Різдва. Я печу печиво, – пояснив дракон.

– Печиво? – здивовано перепитав хлопчик.

Щось у нього ніяк не пов’язувався великий злий дракон і печиво.

– Так. Хочеш скуштувати? – запитав дракон.

– Але ж я хотів викликати тебе на бій!

– І навіщо тобі це? – запитав дракон, обпершись об стіну печери.

– Як навіщо? – не зрозумів Назарчик. – Так в усіх же книжках написано, що лицар викликає дракона на двобій, перемагає злого ящера, який не дає життя всій окрузі і забирає його скарби.

– Он воно як, – протягнув дракон. – Тут бачиш, тут є деякі неточності, – повчально відмітив дракон. – Я не злий ящір. Я мирно живу зі своїми сусідами і в мене немає скарбів.

Назарчик здивовано поглянув на дракона.

– Немає скарбів? Як це так?

– Отакий я неправильний дракон, – розвів лапами ящір і посміхнувся.

Назарчик був розчарований. Він пройшов такий шлях і виявляється все марно!

Хлопчик хлюпнув носом і лише зараз помітив, що він замерз. Воно й не дивно. Домашні капці від блукань у снігових заметах наскрізь промокли.

– Ну що, доблесний лицарю. Ходімо, чаєм тебе напою. Чарівним.

– Чаєм? – зрадів хлопчик. – З печивом?

– Ну звичайно, – усміхнувся дракон і махнув рукою, щоб хлопчик проходив до печери.

Назарчик добрів сніговими заметами до входу в печеру, де на нього вже чекав дракон. Останній оглянув хлопчика, махнув своєю лапкою і вмить весь одяг та капці Назарчика стали сухими.

– Оце диво! – вигукнув хлопчик, розглядаючи сухі капці.

– Всього лишень трішки магії, – відмахнувся дракон, ніби нічого суттєвого не зробив.

Вузьким напівтемним коридором вони вийшли до великої просторої печери. Тут було тепло і затишно. В печері мерехтіли вогники, наповнюючи її чарівним теплим світлом. Назарчик роззирався довкола. Печера була просто величезною. Посередині стояла неймовірної краси ялинка, прикрашена різноманітними іграшками та вогниками. У найвіддаленішій частині печери хлопчик побачив велетенське ліжко, розміром з дракона. З іншого боку була облаштована кухня. А біля неї розмістився камін, який і обігрівав печеру.

Жодних скарбів, як і казав дракон, тут не було. Але було дещо інше. Назарчик втягнув носом повітря. Тут пахло хвоєю, корицею і навіть мандаринами. Так в уявленні Назарчика пахло Різдво.

– Сідай, – дракон вказав на величезний табурет біля обіднього столу. – Зараз заварю тобі свій чарівний чай і ти миттю зігрієшся, – говорив дракон, а сам вже хазяйнував біля плити.

Назарчик заліз на величезний табурет, який якраз був по розміру для дракона.

– То як тебе звати, славний лицарю? – перепитав дракон поставивши перед Назарчиком величезну чашку з гарячим напоєм та тарілку з печивом. Це від нього йшов неповторний аромат кориці.

– Назарчик.

– А мене Шелест. Радий познайомитися, – дракон вмостився на табуреті напроти хлопчика.

– І я.

Назарчик зробив ковток і тепло напою приємно розтеклося усім тілом. Хлопчик вмить зігрівся.

– Чай і справді чарівний, – повідомив він і потягнувся за печивом.

– Це мій особливий чай. У ньому окрім звичних інгредієнтів: сухих ягід малини та шипшини ще доданий один чарівний.

– І як називається твій чарівний інгредієнт? – поцікавився хлопчик, смакуючи печиво.

– Він відомий усім мамам на світі. Адже вони додають його в усі приготовані страви та напої. І інгредієнт цей називається любов.

– Як цікаво, – з захватом мовив хлопчик. – Слухай, Шелест, а в тебе і справді немає ніяких скарбів?

– Скарбів немає, – повторив дракон.

– А як же всі ці розповіді про драконів та гору золота на якому сплять дракони?

– Ти ж розумієш, що у книжках все прикрашають. Як думаєш, зручно спати га горі золота?

– Мабуть ні, – подумавши, відповів Назарчик. – Це зовсім не зручно, – вже впевненіше додав він, уявивши замість свого ліжка гору золота і як би він спав на ньому.

– От і я так вважаю. Краще ж спати на м’якенькій перині, а не на твердому золоті.

– Отже, скарбів немає, – підвів підсумки хлопчик.

– Немає. Але замість скарбів ти з радістю прийняв мої подарунки, – мовив Шелест.