Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Жіночий стогін та зойкання продовжує доноситися зі сторони сходів. Не витримую та підходжу до поруччя.

З краю сходів бачу, як обтріпується від пилу Алефтина, і кляне на чому світ стоїть. Обзиває когось останніми словами.

Я ж чекаю доки вона підійметься на гору. Вже дуже цікаво мені, кого це вона так лає та проклинає.

Підійнявшись вище жінка побачила мене, й насупилася ще більше. Я стримую посмішку.

Мабуть, вона не в захваті від моєї присутності, але мене це найменше хвилює. Чекаю доки жінка підійметься у вежу, і привітавшись одразу питаю.

— Що це щойно було?

— Що саме? — зводить брови разом завідувачка, ніби не розуміє про, що я.

— Оцей вітер, що перевернув і розбив горщок? — одразу пояснюю. — І який здійняв стільки пилюки у вежі..? Іще, Алефтино Степанівно, будьте вже нарешті відверті. Хто той демон якого ви лаяли, на чому світ стоїть?

— Я... — жінка замовкає, і нахмурившись ще більше, кілька секунд дивиться на мене, а тоді невдоволено фиркає. — Цвітано, ви занадто багато на себе берете! І це — одне, а інше, — я не зобов’язана перед вами звітувати.

— Можливо! — хмикнувши кидаю я. — Тільки як ви поясните своїм працівникам, чому розбитий горщик? Він же велетенський... Його не під силу підняти одній людині?!!

Вимогливо дивлюся на жінку, яка зиркає спочатку на розбитий горщик, а потім на мене, й розлючено шипить.

— Цвітано, забирайтеся звідси! Навіщо ви взагалі сюди приїхали? Ви хоч даєте звіт своїм діям? Ви вчора зірвали екскурсію. — жінка нервово ковтає та продовжує. — Хто давав вам право нишпорити по комірчині? — завідувачка знову кілька секунд сердито дивиться на мене, а тоді зірваним тоном додає. — Йдіть звідси, бо якщо я ще раз вас тут побачу, то викличу поліцію.

Я тільки відкриваю рот, щоб поставити нахабну завідувачку на місце, як у вежі знову здіймається вітер. Вихор здіймає з підлоги одну половину горщика, і за мить вона падає на підлогу, розлетівшись на друзки. А вітер знову мчить у бік сходів здіймаючи пилюку.

Коли все заспокоюється, я примружившись дивлюся на жінку, й питаю.

— Що це було?

— Просто вітер! — гарчить жінка.

— Алефтино Степанівно, досить водити мене за ніс, й ліпити з мене дурепу. — Це не просто вітер, — це щось інше. Може поясните, що? Бо якщо я не отримаю логічного пояснення, тому, що тут відбувається, вами зацікавиться, «Київський комітет ради музеїв»... — Примружуюся, і зверхньо питаю. — Як гадаєте, їм сподобається те, що ви приховуєте все, що відбувається в фортеці. — Я нервово ковтаю і додаю. — Я диву даюся, як це Осман Сафін не перевернув тут все верх дном, в пошуках свого онука?!!

— Якого дідька ви взагалі сюди пхаєтеся? Що вам тут всім треба? — зривається криком Алефтина, і ледь не плаче. — Доки сюди не приїхав Сафін, все було добре, і цей нікого не чіпав... — жінка великими очима дивиться на мене, обірвавши свою мову.

Очевидно зрозуміла, що бовкнула зайвого, але одразу чіпляюся за її останні слова.

— ЦЕЙ — це хто? — Вимогливо питаю.

Завідувачка сопе, і лиш розлючено дихає. Мовчить, і слова не вимовить.

— Нащо вам, то все здалося? — крізь зуби цідить жінка. — Краще ідіть звідси, доки живі здорові...

— Я, то піду, але вже завтра чекайте гостей...

Не встигаю завершити почате, бо у вежі знову здіймається вітер. Вгору підлітає іще одна частина горщика. Я лише встигаю зажмурити очі, і закрити вуха руками, як по підлозі знову з грюкотом летять друзки.

Вітер втишується, і я констатую факти.

— Схоже, Алефтино Степанівно, тому, кого ви щойно так лаяли, не до вподоби ваша категоричність. І скидається на те, що він на моїй стороні, — після цих слів розвернувшись йду до сходів.

— Цвітано, поверніться! — тремтячим голосом наказує Алефтина.

Я зупиняюся. Зітхаю, але повертатися не кваплюся. Обертаюся до жінки обличчям, і ставлю її перед фактом.

— Я повернуся лише в тому випадку, якщо ви розповісте мені всю правду, та надасте дозвіл на дослідження фортеці, разом з підземеллями. — стинаю плечима, й відверто заглядаючи в очі завідувачки, додаю. — В іншому випадку, я зараз не бачу сенсу повертатися. Краще це зробити з офіційним дозволом.

— Цвітано, молю, поверніться! — справді благає мене Алефтина. — Я розповім вам все, що знаю.

— Гаразд! — з недовірою кидаю, та одразу питаю. — Але для початку поясніть мені хто цей, — «Просто вітер»..?

Я практично знаю хто це, але хочу почути це від жінки.

— Це дух султана, — зітхає жінка та просить. — Пройдіть в мій кабінет. Не хочу аби нас чув іще хтось.

Я таки повертаюся, і йду за Алефтиною в кабінет. Вона одразу пропонує мені присісти, бо розмова буде довгою.

Я присідаю на антикварний диван, і відчуваю, як поруч присідає іще хтось. Я нікого не бачу, але неподалік прогнувся диван, наче хтось сидить. Здогадуюся хто це, але мовчу.

Схоже султану-жебраку теж цікаво послухати нашу розмову. Чи може він контролюватиме Алефтину.

Я переводжу погляд на жінку, що теж присідає за антикварний, масивний дубовий стіл, і одразу питаю.

—      Звідки ви знаєте, що це дух султана? Невже ви бачили його?

—      Тут всі працівники його бачили, — зітхає жінка, витримує паузу, а по ній починає розповідь. — До приїзду сюди Сафіна, султан нікого не чіпав. Час від часу з’являвся працівникам, інколи розважався. Переховував речі. І вже дуже полюбив оте дзеркало в позолоченій оправі. Являвся в ньому людям, або просто бурмотів на весь зал. Довелося те дзеркало занести до комірчини. — завідувачка на мить прикипає до мене допитливим поглядом, й мовить далі. —   А ще султан полюбляє вродливих дівчат. У нас була одна дуже вродлива працівниця. Вона після заміжжя прийшла сюди працювати, і Юджин їй не відмовив. Та пропрацювала дівчина тут заледве місяць. Вона бачила на відміну від усіх нас, молодого султана, який не давав їй проходу. Він просто стояв поруч, і милувався нею.

—      А ви всі якого султана бачите? — хмикнувши цікавлюся.

—      Старого жебрака, — фиркає Алефтина.