Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 24

– Ну що? – процокотіла підборами до середини печери Томоє Годзен.

– Тримай – кинув і я через озерце амулет, і додав, роблячи вигляд, що вічливий: – те...

Спіймавши дерев'яне намисто, жінка скривилася:

– Ну і жах. О, Гестіє, невже це справді носила дівчина?

– Ну, не у всіх такий смак, як у вас – награно зітхнув я.

– Молодець, Махмед – відмахнулася вона і зникла в глибині тунелю.

– Ось дурепа – хмикнув я задоволений собою.

Розтягнувшись прямо на землі посеред холодної печери, знову дістав побрякушку, що так мені сподобалася. Ну я і ідіот! Викрав, ще й собі лишив. Хоча... Кому яка різниця? А раптом, острів залишиться цілим, і я зможу повернути їй річ…

Pov Алана

День обіцяв бути чудовим… я прокинулася під трелі птахів, що ще не відлетіли у вирій.

Амазонки всім гуртом поїхали додому на якусь, здається, перевірку, але обіцяли незабаром повернутися. Соломії прийшов лист із Київського полку, і вона, запрягши коня, у супроводі осавулів вирушила в дорогу. Ну а в раду приїхав посол із Москви, який, на мій подив, виявився досить молодою дівчиною… але як мені пояснили, вона просто хворого батька заміщує… але не суть.

Дмитро вирішив, мовляв «якщо така справа то й ти сьогодні відпочивай». Ну я й відпочивала. Як не дивно, сьогодні я відпрацювала повний робочий день без відлучань. Напевно вперше за весь термін перебування на цьому острові. Проте після обіду мене стали переслідувати без причинні хвилювання і настороженість.

Однак добре тренування – лікар від усіх проблем. Варто мені тільки розігрітися, як усі сумніви розсипалися на тріски. Зараз же ми з Заком, радісно йшли вулицями Січі.

– Слухай, а як це ти робиш? – поцікавився до того мовчазний Зак.

– Ти зараз про що? – з усмішкою, проте нічого не розуміючи вточнила я.

– Ну – невизначено покрутив він долонею в повітрі – ти спочатку як би не встигаєш за будь-яким противником, а потім раптово стаєш жахливішою за фурію. Ніби прискорюєшся.

Мені здалося, що між будинками, вздовж яких ми проходили з товаришем, майнула тінь. Я завмерла, придивляючись, а тому навіть не почула пояснень.

– Алана – покликав хлопець – все гаразд?

– А? Так – невимушено озвалася я.

Ну, а що треба було відповісти? Що в мене галюцинації знову почалися?

– Так, як так виходить? – наполягав хлопець на відповіді.

– Не знаю – знизала я плечима, насторожено прислухаючись – Мені здалося чи щось свиснуло?

– Здалося, – відмахнувся юнак.

Як тільки ми звернули до площі… здається, потрапили до іншого світу.

Перекрикувались люди, сипалася лайка, з неба сипалися іскри і звідти ж летіли бочки зі смолою.

– Лягай, – відштовхнула я Зака.

Хлопець не втримавшись на ногах упав на землю, але відразу згрупувавшись підповз до мене. Повітря гуло, свистіли леза, глушили постріли. Тут і там відкривалися, і відразу замикалися портали, з яких вивалювалися люди. Комусь пощастило більше, а хтось залишався без кінцівок, які не встигли пройти сюди. Не можна було використати тут магію! Острів висасував її швидше, аніж люди встигали опинитися тут.

– Зак, стій! – крикнула я – ззаду!!

Перекотившись, срібляволосий ледь ухилився від ворожого меча.

– Я до каменю – зашифрувала послання, сподіваючись, що хлопець мене зрозуміє. Як не крути, а кам’яна будівля на Хортиці одна.

– Іди, я без тебе впораюсь, – запевнив він і вихопив шаблю.

Воїни без страхів вступали в бій. Козаки валили з куренів, вже спорожніла таверна.

А я, повзучи понад будинками, услизала геть. Ніким непоміченою шмигнувши за чиюсь хатку без побоювання підскочила на ноги і побігла далі до задньої частини будівлі Ради та озирнулася. Виявилося, що це лише я вважала себе непоміченою. Чоловік, років 25 тут же напав на мене з кинджалом. Я відбила удар. В очі ктнулося простріляне плече і мене осенило:

– То це ти… – пглянула я врозбійницьке, зароще щетиною обличчя – Це ти влаштував вибухи і убив стільки людей…

– Я всього-лише виконував роботу за яку мені платять – єхидно всміхнувся незнайомець без граму співчуття. Навпаки, здавалося він гордився своїм вчинком.

Мене це обурило. Я рубанула лезом, вибиваючи з рук чоловіка кинджал. Простеживши за траекторією його польоту він всміхнувся – Всеодно не я головний злодій. Саме гаряче чекає вас по переду.

Я насупилася, силячись зрозуміти про що це він, але зробити хоча б щось не встигла. Несподівано чоловік закотив очі і впав на землю. Я шоковано розкрила рот, а олег, що стояв з першою ліпшою деревинкою в руках фиркнув

– От же гад, я з ним ще не договорив, а він уже втік.

Іронічно всміхнувшись, я залишила чоловіка на розтерзання одному з близнюків і відновла шлях. Єдине відчинене вікно опинилося на третьому поверсі.

– Зараза – відступила я на крок, намагаючись прикинути висоту.

"Там, мабуть коїться найстрашніше… і там Дмитро з гостею..." – лише і подумала я, закушуючи губу.

Кінець pov Алана

Ніхто не очікував нападу, але коли до кабінету ради телепортувалася невідома, ніхто здаватися не планував.

– О, Дмитре, як мило, – примружилася валькірія.

– Ти?! – некультурно розкривши рота  викрикнув волхвів, скочивши з-за стільця. Предмет меблі із гучним стукотом упав на підлогу.

З ноги вибивши масивні двері, явила своє обличчя сама Шира Равві, сотниця загіну перевертнів-варгів а за нею пішов не маленький натовп вояк.

– Ай-яй-яй – похитала головою жінка.

– Ти хто така? – гнівно рикнула вовкулачка готова будь-якої миті роздерти невідому гостю на шматочки.

– Я-то? Ну... Деяким я відома як Марі. Хтось знає мене як Клару… Рен… ну а вам, можливо, відомо ім'я Тана Ярая. Справжнє моє ім’є, якщо цікаво Томоє.

– Ти?! Тана?– жахнувся Фін.

– Хто ця вузькоока – прогарчала Шира. 

А в приміщені почав клубочитись магічний дим…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍