Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 7

Таксі поїхало, а я збентежена стою перед входом на міст. По якому снують піші туристи, їдуть машини, та автобуси. Фортеця ожила, на відміну від вечірньої тиші.

Я ще мить стою. Милуюся баштами та вежами, і таки не сміло ступаю на міст. Мені ж потрібно застати завідувачку, і поговорити з нею.

Неквапливо йду через міст. Погляд заворожено прикипає до фортеці.

Яка ж вона красива, і не тільки в ночі, а навіть зараз, в день. Підходжу ближче до входу, і по моєму спинному мозку знову проходить холод. Біля каменюки, на якій я вчора сиділа, стоїть жебрак.

Він, що тут цілу ніч стояв? Невже чекав мене?

Я застигаю на місці. Хтось з перехожих штовхає мене, та мені байдуже. Я дивлюся в очі жебрака-султана, і відчуваю як крізь мене проходить холод. Намагаюся зрозуміти, що коїться в очах чоловіка. Але в них я бачу лише чорноту.

Простоявши кілька хвилин. Я таки рушаю вперед. Мороз по шкірі снує, а я йду. Адже тепер ще більше маю наміру розібратися у всьому. Звісно про те, що я бачила султана завідувачці я не скажу, але все ж про чутки, які ходять про нього, неодмінно запитаю. Цікаво почути її думку, з приводу цього.

Проходжу повз вахтера, купую квиток і відчуваю, наче хтось йде за мною, буквально по п’ятах. Зупиняюся й оглядаюся. Приблизно у пів метрі від мене, стоїть жебрак. Я набираю повні легені повітря. Мене лякає і дратує це переслідування. Так хочеться сказати йому, «Відстань від мене! Чому прив’язався?», і прогнати його, але ж люди подумають, що я ненормальна.

Жебрак досить пильно дивиться на мене. Якби я не знала, що він примара, то цілком би прийняла за живу людину.

Я тільки не можу збагнути, якого милого, він йде за мною?

З розповідей таксиста, султан лише заглядає в очі дівчат, і не чіпає їх, а мене переслідує.

Він, що зібрався йти зі мною до Алефтини?

Вже нічого не розумію.

Я просто стою та дивлюся на жебрака, і він стоїть, вперто дивиться на мене. Можна було б подумати, що він точно примара, але він міцно стоїть на землі. Вітер колихає його пошарпаний одяг. Та й до всього, він кліпає очима.

Я хмикаю, не можу звикнути до того, що цей жебрак переслідує мене.

Розвернувшись йду у потрібному мені напрямку. Серце калатає у пришвидшеному темпі. Не можу почуватися спокійно, знаючи, що за мною ходить примара. Доходжу до мурів, і оглядаюся. Полегшено видихаю.

Ну нарешті відстав від мене султан. Принаймні я його поки не бачу.

Підіймаюся сходами, й час від часу оглядаюся. Тішуся, бо справді йду одна, ну не зовсім одна. Минаюся з працівниками музею. Чемно вітаюся, і потерпаю, аби у вежі хтось був окрім мене. Бо ж якось моторошно чекати тут завідувачку на одинці. Можна було зачекати на вулиці, але там вже палить сонце, і дуже душно.

Піднявшись на гору вежі, я зупиняюся. Підходжу до стіни, і дивлюся у віконечко, в яке вривається теплий літній вітер. Віддихуюся. Роблю кілька ковтків води, і рушаю до кабінету Алефтини.

Прислухаюся, адже чітко чую ще чиїсь кроки. На мить завмираю, й оглядаюся. Дихання одразу збивається, бо в метрі від мене стоїть жебрак. Я нервово ковтаю. В горлі одразу пересихає. Але оскільки він стоїть, і просто дивиться на мене, я знову роблю кілька ковтків води. Часто дихаю, і не можу заспокоїтися.

Оглядаюся довкола. Поглядом наштовхуюся на восково-лялькову експозицію. Складається таке враження, що жебрак утік саме звідти, і тепер бродить фортецею.

Переводжу погляд на жебрака, та він мовчки дивиться на мене. Нерви здають мене, і я у пів тону кидаю.

— Ти чого вештаєшся, за мною? Хочеш, аби я з розуму зійшла?

Говорю розлючено, але тихо.

Ану ж хто почує? Можу тільки уявити, що подумає.

Жебрак лише не погоджуючись киває головою. Чим ошелешує мене. Виявляється він чує мене, і ще й розуміє та реагує.

То може він не примара.

— Тоді, чого ти хочеш від мене? — збентежено цікавлюся.

— Іди за мною!

Чую шепіт, хоча вуста чоловіка не ворушаться.

Мене пересмикує від того, що відбувається, і я нервово ковтнувши, фиркаю.

— Я нікуди з тобою не піду! — мене охоплює паніка. — Йди від мене! — налякано наказую.

Жебрак знову не погоджуючись киває головою, і я пригадую слова таксиста. Нервово кліпаю та дивлюся на жебрака.

— Чому ти мовчиш? Ти говорити можеш?

Чоловік знову не погоджуючись киває головою, а я киплю від люті та розлючено у пів тону, фиркаю.

— То, що тобі треба від мене? Навіщо ходиш за мною? — Жебрак же ніяк не реагує, лише надто відверто дивиться на мене. Я відчуваю, як вся покриваюся потом. Мені не вистачає повітря, на очах з’являються сльози. — Ти, що смерті моєї хочеш? — з відчаєм допитуюся.

Жебрак лише опускає голову, я чую голосне зітхання, а чоловік не погоджуючись киває головою.

Я шморгаю носом, і нервово кидаю.

— Тільки не кажи, що тобі моя допомога потрібна?

Часто кліпаю, витираю сльози, і напружено дивлюся на чоловіка у лахмітті. Він же відверто заглядає в мої очі, і згідно киває головою.

— Чим я можу тобі допомогти? — в істериці питаю, і за секунду чую шепіт.

— Іди за мною!

Ці слова сказані надто наполегливо. Я нервово оглядаюся, але окрім нас двох, у вежі нікого немає.

— Я нікуди з тобою не піду. І навряд чи зможу допомогти... — зітхаю та витираю сльози. — Я спочатку повинна все дослідити та вивчити...

Жебрак дивиться на мене, але зараз в його чорних очах, я бачу відчай, а за мить вкотре чую важке зітхання.

З цього розумію, що мої намагання безнадійні. Це ще більше дратує.

— Не дивись на мене так, і не зітхай. — суворо наказую, і одразу нервово цікавлюся. — Чи може ти можеш мені все розповісти?

Жебрак лише киває не погоджуючись головою. Я шаленію в середині від страху, і ледь стримуюся, аби не закричати. Але все ж опанувавши свої емоції, шипінням наказую.

— Тоді не ходи за мною! Не лякай і не дратуй. Прийдеш, коли я все з’ясую, а поки дай спокій..!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍