Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Та чекай… – примружився фін – ти кажеш нормальні, але той малий був дивним лисеням…

– Він Пустельна лисиця. Вони такі і є – всміхнулася жінка.

– А хто ж тоді гібриди, як ти? – не довірливо вточнив Хмельницький.

– Який ти тугодум. Тихомир одразу їх визначив.

– То він знає, що ти Вовкулачка? – ледь не виронив щелепу сивий

– О, так – хижо всміхнулася Шира, схоже знущаючись над чоловіком – Він через місяць знайомства це зрозумів. Схоже, я погано приховувала це. І гібрідів він без промаху визначив. Дідько знає як.

– І хто ж вони? – здивувався вже Дмитро.

– Рікс… – запропонувала я відповідь – Його рожевоволоса подруга…?

Озирнувшись, Шира кликасто всміхнулася

– Так, Анніка і четвертий гібрід мала Зульфія.

– Та, яку ти рятувала? – вигнув бров Фін. Жінка кивнула, а Фін покосився на мене – І як ти все вгадуєш?

– Це було просто – знизала я плечима – для людей не звичні не пісочний, не сірий колір волосся, однак вони звичні для тварин, а отже перевертні з такими зачісками навряд чи гібріди. Та й за словами шири їх не багато, отже можна сміло виключати. Пістрявих тут чимало, однак Шира сказала, що то птахи. Із картини птахів вибивалися лише Рікс з повадками хижака - він мені завжди нагадував вовка - і його подруга. Вона кішка? – Шира кивнула, а я підвела підсумок – для цих тварин червоний і рожеві кольори не властиві, отже вони гібриди.

– Я тепер розумію чому Тихомир тебе так захищає – хмикнув Фін, гірко всміхаючись. Я лиш розгублено поглянула на чоловіка, на що він озвався – Ти така ж скажена зануда, як і він. Але не можу не визнати, що розумна.

На кілька митей запанувала розгублена тиша, в яку кожен переварював інформацію, а потім Фін тихо вточнив:

– А те, що ти казала про вигнання і знущання… ти про що?

Рука, що начищала шаблю зупинилася. Пальці напружено сжалися. Жінка гулко сковтнула не підіймаючи погляду, але все ж таки озвалася:

– Це лише русини вважають вовкулак розумними і не бояться. Лише далі на півдні перевертні змогли створити імперію. Інші народи і країни виганяють дволиких. Не лише, як ви чужих імперців, ай рідних. Народжених на їх ній землі і стаючих разом з ними на її захист… – очі  жінки потемнішали чи то від туги, чи то від люті – Свяри вигнали нас. Точніше, ми самі пішли – нарешті підняла вона очі – Інакше б не вижили. Вони вважали нас лиходіями, лютими людожерами, винищували іноді навіть з дитинства. Ми не могли б там існувати. Варги вибили собі окрему землю за те, що будуть слугувати своєю силою на благо країни. Тому ми і зустрілися. Ми б і на далі захищали рідну-чужу країну, якби Мазепа і Вільгельм Ікло не запропонував братство і притулок – самозадоволена посмішка знову заграла на обличчі жінки – Але я вдячна, що так сталося, інакше, не служи ми проклятій владі Свяргії, ми б так і не потрапили на ці свавільні землі.

– Хто такі свяри? – здивовано запитала я

– Шведи – хмикнув Фін і Шира не могла не підколоти:

– І як же ти, скажений, зрозумів?

– Мазепа не з ким більше справ не мав – показав язика Хмельницький. Як маленький, чесне слово. 

– Ох, дурень – зітхнула перевертень.

Нарешті підійшли Могила з Тихомиром, мало не зіткнувшись лобами у проході. За ними підтягнулися і решта вояк.

– Ну так що? – поклавши голову на руки, переплетені в пальцях, запитала гетьман.

– Нічого, – поникла Агафія.

– А у вас? – зиркнула дівчина на темну парочку.

– Три не зараховані в реєстрі воїни залишили Січ через північно-західний кордон.

– На плотах чи що? – зігнув Хмельницький бров.

– Не знаю, але жодна чайка за документами не покинула причалу.

– А я п'ять зайвих знайшов – хмикнув Тихомир – і що цікаво всіх їх підібрали в різних місцях різні полки рівно місяць тому, і жодного з них зараз немає на острові. Двоє з них підходять під наші критерії. Як не дивно, навіть зранення. Пахне махінаціями.

– А я думала Могилу не переплюнути – кокетливо всміхнулася голова амазонок косячись на Сірошкура.

– Вона ж вручну папери перевіряла, – знизав плечима Тихомир.

– А ти як дезертирів вирахував? – не стримала я питання.

Скосившись на мене, хлопець зверхньо задер носа і шепнув:

– Як Шерлок Холмс – підморгнув він, розпливаючись в посмішці.

Загалом день виявився довгим, але, на жаль, не плідним.

Вдома мене мучило вже інше питання. Невже Фін справді мені пробачив? Я сиділа за маленьким столиком у коридорі і жадібно вминала гарячу картоплю. Чесно сказати, поняття не маю звідки вона тут взялася, але голод гірший за біль! Думати було ніколи, а отже я просто їла.

– Так і знав, що на запах прибіжиш – сів поруч Хмельницький.

– Доброго вечора – не придумавши нічого кращого привіталася я і закинула в рот черговий коренеплід. Казати нічого не хотілося. Чесно сказати, я ледь поборола бажання втекти. Ну так… моя фобія перейшла всі межі.

Фін скривився, але нічого не сказав. Заміть цього він просто руками вихопив одну з картошин і почав посилено її жувати. На чоловіка я зиркнула як на дикуна. Невже можна й руками їсти? Я навіть критично оглянула свої долоні, одна з яких тримала виделку. Бинти явно забрудняться від такого способу вживання… їх же потім прати доведеться! А ця процедура не зовсім зручна, а іноді й болісна із-за опіків, що не переносять гарячої води.

– А що ти ховаєш під бинтами? – простеживши за моїм розгубленим поглядом, як маленький  спитав сивий. Сьогодні він здавався не у міру розгубленим і допитливим. Наче щось зламалося в середині.

– Опіки – холодно озвалася я насупившись.

– Звідки в тебе стільки ран? – схоже, і не замислювався про тактовність чоловік.

– Через нещасний випадок – дедалі більше втрачаючи бажання говорити відгукнулася я.

– Сама звідки?

Мені здається, чи це допит? Якось довіри Фін все ще не викликав

– Не знаю – чесно озвалася я.