Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Ні, нічого – заперечно махнула я головою.

– Як?! Ну ось як? – заволала вже в голос амазонка.

Дмитро, з переляку смикнувшись, стукнувся рукою об підвіконня, а ошелешена Соломія насилу спіймала папери, що розлетілися від звукової хвилі.

– Як нас умудряються перехитрити? Який надунікум примудряється, мало залишаючи слідів витвояти таке серед Січі? – рвала на собі волосся Агафія.

А я розуміла її сум'яття. Адже справді робота недоброзичливців була неймовірно копіткою, сліди вміло сткрті... і нічого глобального, за що можна зачепитися. Наче це робили привиди. Примари.

Я сама як та дура багато часу вбила на спроби розпізнання знарядь злочину, наївно полагая що це допоможе. Ні, ну якби, наприклад, отрута була рідкісною, або контрольована магічними службами, то це б реально допомогло. Але, ох це АЛЕ… Ми один чорт нічого не розрили…. Нуль результатів, Нуль зачіпок і рівно стількі ж самооцінки та впевненості в собі, а надодачу  100% страху за майбутнє.

І… чому саме в цей момент до мене прийшла неймовірна думка…?

– Так може Дезертир серед нас – не подумавши ляпнула я.

– Хочеш сказати, що серед козаків є щури? – впавши на стілець і закинувши ногу на ногу, діловито поцікавилася Агафія.

– Але ж чому серед козаків? – вирішила довести я ідею до кінця – може заразу непомітно вживили ззовні набагато раніше, а коли нарешті настав час вона почала діяти.

– Слухай, ти часом криміналісткою не працювала? – скосив погляд у мій бік волхв.

– Та ні наче – невпевнено відповіла я.

– А знаєте? Адже це ідея – підвелася Соломія – Хмельницького, Сірошкура та інших вільних посвячених сюди.

– Буде виконано, – вклонився Дмитро. Він, мабуть єдиний хто тут постійно так робить. Не зрозуміло чому, але ніхто його не зупиняє… мабуть тому, що він потенційно вищий за статусом.

– І моїх дівчаток поклич – крикнула у слід Дмитру Агафія.

– Невже ви знаєте, як вистежити злочинця? – здивувалася я, дивлячись на Соломію.

– Зізнатися, ні – знизала гетьман плечима.

– А ти маєш ідеї? – зиркнула амазонка на мене.

– Ой, ще б пак – хитро посміхнулася я – я скоро повернуся – і розвернувшись на підборах шкіряних чобіт помчала геть.

Вже через 5 хвилин я стояла біля куреня, стукаючи у двері. Відчинив двері мені незадоволений мускулистий юнак з плямистим, наче хутро в рисі волоссям і холодним поглядом фіолетових очей. Перевертні сьогодні, схоже вирішили побути затворниками, що ні для кого тут не звично

– А Ширу можна? – перейшла я одразу до діла.

Будинок дівчини, як і раніше, був заселений спецзагоном розвідниць, до речі про їх посаду я дізналася нещодавно. А ось сама дівчина разом зі своїм значно більшим загоном поки що жила у виділеному їм курені.

– О, малеча, чого тобі? – сама підійшла до нас дівчина.

– Можна поговорити? – якомога тихіше, зніяковіло запитала я.

На що блакитні очі лише посміхнулися, і, зиркнувши всередину будівлі, валькірія зачинила двері.

– Ти чого хотіла? – спитала вона, сівши на лаву біля дороги.

– Шира... – багатозначно почала я, але осіклася, підбираючи слова – а... що перевертні вміють?

– З якою метою цікавишся? – підозріло зиркнула дівчина, а після хихикнувши все ж таки спробувала відповісти: – Ну... кожен перевертень по-своєму. 

– Саме ви – з надією зазирнула я в очі.

– Рідна кров – усміхнулася дівчина – ну ти ж знаєш, що конкретно тебе цікавить. Навіщо тобі ці знання?

– Просто, розумієш... я здається знаю як упіймати підривателя...

– А, ти ж тепер місцевий детектив, – хмикнула дівчина – і як же?

– У вас гарний нюх? – зніяковіло видала я.

Мені було соромно просити перевертнів про допомогу. Адже я розумію, що та робота, яку я хочу запропонувати принизлива для розумних істот... Але я не впевнена, що зможу вламати вовка... котів теж... у Рижика я давно підозрюю деякі проблеми з нюхом(можливо, після пожежі), а інших тварин на Січі не спостерігається. Тому залишаються лише перевертні.

Мені треба було аби хтось з гарним нюхом вистежив сліди злодія, тож сама я не зможу.

– Гаразд, я тобі допоможу – зітхнула Шира – Нільс – крикнула вона в порожнечу – пішли зі мною.

З кущів подібно звірку вискочила, приземлившись на чотири кінцівки, дитина, а потім повернувши собі горизонтальне положення відгукнулася:

– А куди ми підемо? Підривателя ловити? – пересмикнув він вушками – а що він підрив?

А я зніяковіла. Ні, не неприродному руху дитини... навіть не звіриному смиканню вух, а тому, що вся наша розмова була підслухана... або почута. "А слух у них теж звіриний?" – нервово проковтнувши зиркнула я на Ширин курінь. Як би мені стусанів за такі розмови не надавали... перевертні ж сильніші за людей? Не хотілося б таких ворогів.

У кабінеті зібрався той самий незмінний "каральний" загін, що трохи менше двох тижнів тому здійснював вилазку на цвинтар. Тихомир, Могила, Фін, Руслана, Фелікс, Агафія і Соломія, схоже, чекали лише на нас...

– Ну, і що цього разу нам запропонує майстер нестандартного мислення? – тепло посміхнулася мені Могила.

До речі, сьогодні не було видно Лесі. Цікаво, куди зникла ця руда бестія?

– Ну… я пропоную обстежити місце події – намагаючись не вимовити найголовнішого ухильно відповіла я.

– Та що там дослідити? – закотив очі Фелікс.

– Фелікс, вона хоче спробувати взяти слід підривателя – здала мене з тельбухами Шира, кликасто всміхаючись. Мабуть я лише зараз помітила як вона схожа на хижака.

– Ну-ну – буркнув на щось ображений скарбник, що сьогодні був не в настрої.

У результаті вже на площі шоковані Агафія і Фін уважно стежили за перевертнями, Шира ж і хлопчик нарізали кола навколо обпалених будівель смішно смикаючи носом, принюхуючись. Нільс навіть обернувся до своєї звірячої форми. Він виявився неймовірно красивим пісочного забарвлення лисенятком з надмірно подовженими вухами. Не бачила ще таких.